II. Ілюзії
II. Ілюзії
Воля — це те, що примушує тебе перемагати, коли розум твердить, що ти повержений.
Карлос Кастанеда
Стокгольм ледачо добував до кінця безсніжну зиму 2008-го року, ховаючи під молочним світлом ліхтарів і перламутровим сяйвом вітрин вічну нудьгу ідеального міста.
Швеція взимку — справжнє королівство темряви, що для мене, закоханого у сонце і літо, стало істинним кошмаром. Почварна пітьма таїлась у кожному закутку, вливалась, наче тягуча смола, у будинки, залишала незабутній слід сірості й журби на людських обличчях. Сонце щодня боязко видряпувалося з-під покривала горизонту, тишком-нишком прокрадалось над дахами будинків, зрідка визираючи над покрівлями, ніби фашист із засідки, а затим, ніби соромлячись чогось, хутко ховалося назад.
Після від’їзду Мігеля я завів собі трьох нових приятелів, з якими за кілька зимових місяців устиг добряче зблизитись. Звали їх Діма, Сергій та Семен (по-простому Дімон, Сєрьога і Сьома), усі були з колишніх радянських республік і навчалися разом зі мною в КТН. Дімон, вічно блідий хлопчина з гривою темного скуйовдженого волосся, приїхав з Білорусі і вже два роки старанно дзьобав моноліт науки, виборюючи право називатись Ph.D [17]. Його безкровне, постійно втомлене обличчя оживляли задумливі очі, виразно сині, наче два сапфіра на білій тарілці. При спробі в них заглянути у груди напливало нерозбірливе моторошне почуття, наче відлуння якогось давно забутого первісного страху. Сєрьога приперся з Карелії, у Стокгольмі тинявся майже рік, і на вигляд був типовим росіянином: худющим, світлоголовим, світлооким, зі стабільно кумедним, наче після перекинутої чарчини, виразом на обличчі. Сьома — безпардонний і опецькуватий, найбільший живчик з усіх трьох — теж був росіянином, однак уже більше десятка років жив на півдні Франції у крихітному містечку з немиловидною назвою По.
Суботніми вечорами наше славне товариство мало за звичку збиратись в одному чепурному барі в самому серці міста, історичному центрі шведської столиці, який городяни так і називають — Gamla stan[18]. Це чи не єдине місце у всьому Стокгольмі, де можна було забути про нікому непотрібні статті, конференції та звіти, і вдавати, що за вікном тебе чекає погоже сонячне небо, а не вогка чорнота, лиш зрідка приправлена сріблястим місячним сяйвом. Була в тому якась особлива романтика: старе місто, рафінований дух старовини, спресований у клубку вузеньких вулиць, і наші оглушливі пивні відрижки, які вульгарно розривають всепоглинаючу північну темряву.
Отак ми відбували один із типових для Швеції темних і сирих вечорів, неквапом сьорбаючи пиво в чепурненькому барі. Дімон щойно здійснив невдалу спробу пришвартуватись до барменші, шикарної брюнетки з надутою попою, запропонувавши їй разом сфотографуватися на тлі барної стійки. Взагалі-то, це я хотів до неї причалити, і я перший закинув ідею, але у Дімона був фотоапарат, і взагалі він підірваний на такі штуки. Однак смаглява дівуля, кокетливо стуливши нафарбовані губки, хльостко відшила його, навіть не повівши оком. Деморалізований поразкою Дімон почовгав назад до нашого утлого столика, і, щойно він примостився на стільці, я відчув, що мені щось замуляло справа під лопаткою, а потім різко засвербіло під лівим коліном. Я вже говорив, що не вірю у знаки та символи, але це, мабуть, точно був знак, бо тієї ж миті з моїх вуст мимохіть зірвалось:
— Які у кого плани на літо, пацани?
В Європі мандрівки — то звичне діло, і за два місяці наша ватага встигла пошвендяти по Швеції і навіть на тиждень вирядитися в Італію. На носі чекала ще одна, вже практично спланована подорож далеко на північ Норвегії.
Так от, розбурхані моїм питанням, хлопці заходились жваво обговорювати можливі варіанти, де можна було б влітку пошукати пригод на власні голови. Думки розійшлися: Сєрьога підмовляв три місяці нічого не їсти, на зекономлені гроші орендувати джип і влаштувати сафарі по Ісландії. Сьома хотів ще раз рвонути в Норвегію, але вже на південь, а Дімон, який недолюблював метушню, біганину і лазіння по скелях, пропонував не їсти лишень два місяці, ратуючи за спокійний відпочинок десь на південному узбережжі Іспанії. Ми мусили прийти до єдиного рішення, бо тільки так можна було максимально зменшити бюджет поїздки.
Я дослухався здебільшого мовчки, лише зрідка підкидаючи прискіпливі зауваження і мізкуючи над тим, чого так свербить під коліном, аж зненацька у мене перед очима наче блискавка шугнула, мене осінило: ось воно, рішення моєї проблеми! Можна рвонути у Мексику і без Мігеля, але удвох з кимось іншим! Не дарма ж розумні люди кажуть: одна голова — добре, а дві голови за дванадцять тисяч кілометрів на іншому континенті — то просто прекрасно! Мені потрібно вполювати компаньйона, міркував я, і Мексика тоді, вважай, у кишені!
Я глипнув на своїх товаришів, буркнув, що у мене є ліпша ідея, і, аби сильно не полохати їх, почав підступно і здалека:
— Колись у мене була Мрія, пацани…
Відтак я барвистими фарбами змалював свою давню пристрасть до Мексики, переповів про доленосну зустріч з Мігелем і нарешті про те, як мені не вдалось полетіти з ним до Мексики на Новий рік. Зрештою я перевів подих і випалив:
— Тому влітку я хочу поїхати в Мексику! Помандрувати автостопом…
На хвильку всі ущухли і витріщились на мене, наче я щойно не слова проказав, а дістав з-за пазухи допотопний тромбон і прохрюкав гімн Гондурасу.
— Ти ж не знаєш іспанської, - нарешті прошепотів Сьома.
— Це в ту Мексику? — перепитав Сєрьога так, наче Мексик на нашій планеті було дві. — Це ж до біса далеко!
— Ну далеко, то й що? Мігель обіцяв зустріти мене у Мехіко, розквартирувати, коротше, допомогти з усім, — збрехав я, відчуваючи, що вивергнута моєю пащекою інформація струсонула співрозмовців подібно до маленького землетрусу. — Ну то як, пацани? Що, духу забракло? Хто зі мною? Га?! — я ледь не проверещав ці слова, стараючись надати їм бравурного тону, який, проте, геть не пасував до мого тогочасного настрою.
Хлопці німували як партизани. Я переводив погляд із Сєрьоги на Сьому, з Сьоми на Дімона, і назад. Сєрьога першим захитав головою, низько опустивши погляд:
— У мене немає стільки грошей. Навряд чи я назбираю до літа навіть на квиток туди й назад…
Я міг би довго його уламувати, доводячи, що гроші — це не головне, і що це насправді навіть не проблема, що головне — це захотіти, а нашкребти необхідну суму уже якось вдасться. (Хоча я сам не знав навіть приблизно у скільки обійдеться такий вояж, а тому змовчав. Я точно знав тільки те, що у Мексику ми, хоч лусни, дешевих квитків уже не знайдемо.) Затим я зиркнув на Сьому благальним поглядом пекінеса, якого два дні не випускали на вулицю попісяти. Під таким поглядом Сьома зітхнув, зіщулився, пошкрябав макітру і проказав:
— Я б дуже хотів поїхати, Максе, але ти ж розумієш… я подаюсь на аспірантуру в Штати, треба купу документів готувати, а потім ще віза…
Я спохмурнів і під коліном одразу перестало свербіти, навіть не довелося чухатись. Надія надибати компаньйона згасла так само швидко, як і спалахнула хвилину тому, бо останній хто лишився — Дімон — був найбільшим лінюхом з усіх. Нам трьом вартувало неабияких зусиль витягти його в місто подудлити пивця, а про мандрівку на інший континент годі було й думати — легше було змусити зразкового совєцького піонера матюкатися з трибуни на параді в день n-ої річниці Вєлікого Октября.
Тож я розчаровано звісив вуха, а Дімон відпив трохи з довгастого фіала, гучно прицмокнув, тоді вперся у мене поглядом Кашпіровського і спитав:
— Коли ти збираєшся їхати?
У той момент я ще не збирався нікуди їхати, а проте з останніх сил напнувши груди гордо прорік:
— У липні-серпні.
— На скільки?
— На місяць. На менше туди нема чого їхати.
Якщо досі Дімон ще міг мати якісь сумніви стосовно своєї участі у моїй навіженій авантюрі, то після отого безапеляційного «на місяць», вони мали остаточно зникнути. Одначе хлопець гордовито глипнув на Семена і Сєрьогу, тоді почухав себе правицею під підборіддям і незворушно огласив:
— Я їду з тобою.
Пиво застрягло у мене в горлянці і я ледь не зросив ним стола, наче якийсь слоняра, що поливає себе водою з хобота.
— Що ти сказав?!
— Я кажу, я їду з тобою в Мексику, — спокійно повторив Дімон.
Я не міг повірити власним вухам. Моє серце загупало з такою силою, що я відчув віддачу в п’ятах, забилося ще сильніше ніж тоді, коли я вперше дізнався, що мій сусіда по квартирі — то ніякий не «італьяшка», а стопроцентний мексиканець. Ось воно, ось цей великий момент, який увійде в аннали історії! Я вхопив жар-птицю за хвоста, я зробив неможливе, впритул підступившись до Мрії! Я почував щось подібне до втіхи зятя, на очах у якого теща загриміла в колодязь, — моя життєва енергія з такою силою струменіла з усіх пор, що хотілось трощити посуд у барі і з нестримним оптимізмом колошматити пики флегматичних шведів. Того вечора я особливо любив життя і ладен був волати про це на увесь Gamla stan.
Під ранок у мене, щоправда, зародились сумніви. Річ у тім, що Дімон, попри своє чисто слов’янське походження, не надто дружив зі спиртними напоями. Тобто зовсім не дружив до того, як приїхав у Швецію, і першим, хто приневолив його видудлити кілька чарок горілки під час однієї інтернаціональної вечірки в студмістечку KTH був… кгм… ваш покірний слуга, іншими словами — я. Не міг же я допустити, щоб перед очима міжнародної спільноти якийсь затурканий венесуелець хильнув горілки більше, ніж чистокровний породистий слов’янин, народжений ще у Радянському Союзі. З гордістю доповідаю, панове: слов’янську честь було врятовано! Щоправда, Дімона того вечора довозили додому в горизонтальному положенні. Тому, як кажуть математики, існувала ймовірність, що його сколихнули не стільки мої теревені про Мексику, скільки славетний німецький «Paulaner», добросовісно ним осушений того вечора.
Тому наступного дня ще до ленчу, ні на що в принципі особливо не розраховуючи, я передзвонив Дімону і перепитав, чи він бува не передумав. На моє здивування версія про звитяжно-ефемерний (чи ефемерно-звитяжний) вплив алкоголю не підтвердилась, відповідь білоруса звучала так само твердо й непохитно, як і минулого вечора.
— Я їду, — сказав Дімон.
— Ми їдемо! — сказав я.
Потім, потеревенивши ще трохи, ми домовились про наступну зустріч, аби узгодити дату великої подорожі, підбити її бюджет та утрясти різні дрібниці; я зобов’язався вичепити Мігеля в Іспанії та дізнатися, що там і як з візами, після чого поклав трубку зі стовідсотковою певністю, що моя Мрія починає збуватися.
* * *
Усі наступні дні я не ходив, а бігав, навіть не бігав, а літав, окрилений думками про Мексику. Протягом двох тижнів я винюхав, які документи необхідні для візи, видзвонив Мігеля і випитав, як краще (найдешевше) летіти, і зробив ще цілу купу усіляких дрібниць, які були пов’язані з великою подорожжю і які незмінно підтримували мій настрій у піднесеному стані.
Мігель, як я й передбачав, вирішив лишитися після захисту диплому в Європі (ну й прапор йому в зуби — для нього помандрувати Європою, що для мене Мексикою), однак узяв з мене урочисту обіцянку відвідати його сім’ю у Сан-Крістобалі й зупинитися у них хоч на кілька днів, а в іншому випадку погрожуючи більше взагалі зі мною не розмовляти. Я спочатку пробував віднікуватись, пояснивши, що їду не сам і не хочу нікому нав’язуватись, однак мексиканець був незворушним.
Після того, в стилі фанатичного американського манагеризму, я уклав коротенький прожект-план з п’яти пунктів, який мав наблизити нас з Дімоном до грандіозної мандрівки:
1. Купити квитки на літак з Європи до Мексики і назад (без цього не отримати візи).
2. Отримати візу.
3. Скласти детальний план подорожі.
4. Купити/забронювати квитки на літаки чи автобуси для пересування по Мексиці; забронювати хостели відповідно до складеного плану.
5. Роздрукувати карти, рекомендації etc., підготувати необхідне спорядження.
За першої ж нагоди я підсунув цю програму дій (в стилі фанатичного американського манагеризму) Дімонові на затвердження. Щоб він знав, що процес пішов, і щоб бачив, що наша команда діятиме злагоджено і строго за прожектом. Хлоп не мав жодних заперечень, лишень поцікавився своїм астральним голосом хіроманта:
— Слухай, а твій Мігель поїде з нами?
«От, йолки-палки», — подумав я.
— Нє, - вичавлюю напруженим голосом, — хіба я тобі не казав?
— Не казав. Але він хоч зустріне нас у Мехіко?
— Н-н-нє… Не зустріне він нас. Він в Іспанії лишається, — зовсім тихо промовив я.
— Тобто, ми шуруємо в Мексику без мексиканця?
Я ковтнув слину і кивнув.
— У нас є запасний мексиканець?
— Нема, — уже майже пошепки говорив я.
— Почекай, я тебе правильно зрозумів? — не вгамовувався Дімон. — Ми валимо в Мексику на цілий місяць, не маючи жодного знайомого мексиканця на цілому материку?
— Не правильно, — поправив я, — ми валимо в Мексику на двадцять сім днів.
Дімон різонув мене своїм втомленим поглядом екстрасенса, мовляв, чого ж ти раніше не казав, потім довго мовчав, певне, щось обдумуючи, після чого зрештою прорік:
— Ну, гаразд.
У мене відлягло від серця.
— Прорвемось, синку! На фіг нам ті мексиканці! Треба буде — на місці наберемо, там того добра повно. Це ж буде фантастична подорож! Твої онуки про неї легенди складатимуть, от побачиш, — патетично патякав я.
Залишилось найлегше: почати втілювати прожект у життя…
* * *
Мрія була близька як ніколи.
Я досі пам’ятаю, як, чекаючи потяг, тупцяв у метро на станції T-Centralen і, не маючи сил утримувати задурливе хвилювання, що переповнювало мене наче золотиста піна пивний келих, тремтливими руками набирав номер Дімона. На календарі значився четвер, 22 травня. Це мав бути великий день. День, коли ми з Дімоном нарешті купимо квитки у Мексику, тим самим спаливши усі мости і не залишивши жодного шляху для відступу.
Після кількох гудків Дімон підняв трубку і буркнув:
— Ну що вже там?
Я не звернув уваги на приховану роздратованість і якусь млявість його голосу.
- Є-е-е! Є-е-е! — заволав я на всю станцію. — Є-е-е-есть контакт! Гроші у мене, можемо купувати квитки!
— Ну добре, — кисло промимрив мобільний, однак у той момент я був просто засліплений і вперто не хотів помічати підозрілих ноток у його голосі.
— Я зайду до тебе близько сьомої! — бадьоро лопотів я.
— Ага, чекаю, — булькнув Дімон.
— Ага, чекай, — сказав я, але Дімон уже поклав трубку.
Ми з Дімоном навчались у різних корпусах університету, розкиданих по Стокгольму далеко один від одного, тому добиратись до нього мені було хвилин сорок, не менше. Підійшовши до корпусу KTH, де працював і вчився білорус, я брякнув йому по телефону, аби він спустився і впустив мене. За кілька хвилин з вестибюлю долинув тупіт кроків металевими сходами, а незабаром з’явився Дімон. Ми потисли один одному руки і я залепетав не спиняючись, бо мене аж розпирало зсередини від п’янкої радості та надлишку позитивних емоцій:
— Значить так, гроші я отримав, все пучком, прикинь, за все взяли лише 330 крон, на майбутнє будеш знати, «MoneyContact» — дешеві перекази, я уже прикидав квитки, найдешевші на даний момент через Мілан з пересадкою в Мадриді, 700 євро, знаю дорого, але є й по 5000, авіакомпанія називається «Iberia», якщо сьогодні купимо, то завтра уже можна буде подаватися на візу, я вже роздрукував карту, де в Стокгольмі знаходиться посольство Мек…
І тільки тут я нарешті помітив, що Дімон блідий, мов незаймане полотно художника.
— З тобою все гаразд?
— Так, все добре, — ледь чутно відказав він. — Мені треба з тобою поговорити. Пішли.
І Дімон потяг мене за собою. Тої ж миті холодна, неначе чорні води Антарктики, підозра прослизнула у моє серце. Щось слизьке та сердите витало у повітрі вестибюлю і напомповувало нічим непояснюване, ледь вловне відчуття дискомфорту.
— Якого дідька ми йдемо в кафетерій? — грубувато спитав я. — Ти збираєшся кілька годин сидіти і бронювати білети в харчевні?
— Нам треба поговорити, — не обертаючись повторив білорус.
Я стиснув щелепи так, що на щоках повиступали горби, а вуха настовбурчились як у знавіснілого Чебурашки, проте продовжував іти за Дімоном. Була досить пізня година, через що в кафетерії не було ні душі. Дімон прошмигнув до одного зі столиків, його часті кроки лунким дробом прокотились до стелі височенного залу, а потім він повернувся до мене і сказав:
— Присядь.
Затамувавши подих, неначе лякаючись відлуння власних кроків, я пройшов слідом і сів за столик. Лише після того Дімон опустився на крісло просто навпроти мене.
Ми довго мовчали, я сидів і, як сфінкс, вичікував, виклавши руки перед собою з розпрямленими, але водночас напруженими долонями, тоді як Дімон йорзав наче на електричному стільці перед стратою, злодійкувато совав руки під стіл і блукав очима по пустих полицях буфету.
— Мені вчора дзвонила моя мати… — нарешті почав він.
— Не розумію, до чого тут твоя мати, — ледь не прогарчав я.
— Почекай, не гарячкуй, вислухай мене, — Дімон намагався говорити рівно та спокійно, хоча уникав зазирати мені в очі. — Ти знаєш, є речі, до яких я дуже серйозно ставлюсь.
Я мовчав.
— Моя мати досить часто спілкується зі знахарками-ворожками, і вона дзвонила мені вчора, — це не було новиною. Дімон колись уже згадував про захоплення своєї мамулі усілякою хіромантією, причому він мав звичку по кілька разів на день дзвонити їй і консультуватися з будь-якого приводу. — Так от, вона сказала, що напередодні їй дзвонила одна дуже відома ворожка і питала, чи Діма бува не збирається в далеку дорогу, а потім сказала, щоби я нікуди не їхав, бо… не повернусь звідтіля.
Дімон примовк і обережно зиркнув у мій бік, чекаючи реакції. Я мовчав.
— Причому, цій бабці ніхто не казав про те, що я збираюсь у Мексику, — містичним голосом продовжив він. — Чесно, Максе, вона сама подзвонила матері. І ще… щоб ти знав, усе, що вона до цього передрікала, справджувалось.
Я мовчав. Усе сказане скидалось на правду так само, як мої труси на рицарські лати короля Артура. Окрилений моєю мовчазністю, Дімон зібрався на силі й промимрив:
— Тому… я тут подумав… я розумію, що це твоя мрія, і що я… кгм… не дуже того… — я уже знав, що він скаже далі. — Але ти розумієш… я мабуть… хм… не поїду з тобою…
Від невимовної образи на жорстоку витівку, викинуту долею, я тремчу навіть зараз, пишучи ці рядки. Уявіть, що зі мною відбувалося, коли я почув його слова. І тоді зненацька до мене дійшло: Дімон насправді ніколи не збирався їхати у Мексику. Коли я розказував усім про те, що я туди їду, то цілком свідомо робив це для того, аби у випадку непередбачуваних перешкод не відступати від прийнятого рішення, адже поразка, виставлена напоказ, удвічі болючіша. Коли я говорив «я їду в Мексику», це означало, що я зводжу за собою мур, який перекриває шляхи до відступу, бо після того мені буде страшенно важко, дивлячись в очі тим самим людям, сказати «я не їду в Мексику» — які б не були прибули причини такої відмови. Я не врахував, що існують інші люди, котрі кидаються словами лише для того, аби козирнути перед ким-небудь і, досягнувши потрібного ефекту, більше не задумуються над тим, що сказане потрібно виконувати. Цебто сказати «їду у Мексику» на публіці цілком достатньо, і після того їхати у Мексику вже зовсім необов’язково.
Я все це розумів, однак це не вирішувало проблеми, а тому продовжував сидіти, неначе Сфінкс, з останніх сил зберігаючи мертвецьку мовчанку, якій сам Сфінкс міг би позаздрити.
— Якби Мігель поїхав з нами, а так…
— То тільки в цьому проблема? Ти не хочеш їхати, бо не їде Мігель?
Коли я заговорив до нього, Дімон, здавалося, аж зрадів, що перед ним не мертвяк.
— Не тільки, Максе. Мексика — це дуже далеко, ні ти, ні я не знаємо іспанської, а мексиканці не знають англійської, у нас там немає друзів, взагалі нікого немає, і коли щось трапиться…
— Коли щось трапиться, ми будемо разом!
— Я розумію, але…
— Що але?!
— Давай поїдемо потім, ну, може, під Новий рік абощо…
Я ледве стримався, аби не бовкнути щось образливе.
У нашому житті існує таке страшне слово: «потім». Є ще й інші, як от «якось воно буде» або «там побачимо», або «ще 5 хвилин… посплю ще тільки 5 хвилин, а потім…». Але серед усіх слово «потім» найстрашніше. Я ненавиджу це слово.
Людям властиво все відкладати на пізніше, мотивуючи це тим, що на носі чигає купа нагальних справ, що є термінова робота, яку, хоч лусни, слід виконати вчасно, що необхідно піклуватися про кар’єру, бігти туди-то, робити те-то, не спати ночами, писати, звітувати. При цьому ніхто не скаржиться на дефіцит блискучих ідей у голові, у кожного в запасі є ціле сонмище чудових задумів стосовно того, як краще реалізувати себе, і ще більше планів, куди можна було б поїхати подорожувати чи відпочити, але все це потім, через тиждень, через місяць, наступного року, от-от, тільки б докінчити проект, або заробити більше грошей, або дочекатися підвищення, зате потім… Але уявіть: одного дня ви прокидаєтеся діловим і націленим на майбутнє, з непохитною рішучістю назавжди покінчити з «потім», зиркаєте в дзеркало і — опа! — виявляється, вам уже під сімдесят, і ось тут у голову, наче товстий огидний хробак, потихеньку вгризається болюча думка, що повноцінного життя так і не було, що увесь час воно ховалося десь там, за ширмою непробивного «потім», і що за всі ці роки вам так і не стало снаги зазирнути за ширму і спробувати на смак, помацати, яке воно, те справжнє життя.
Дзуськи! Не на того напали! Це не для мене: я ненавиджу слово «потім»! Однак, повторюся, це не вирішувало проблеми: Дімон просто підставив мене.
— Чому ти не сказав раніше?
— Мені шкода, що я підвів тебе, — Дімону справді було ніяково.
— Слухай, Дімон, — почав я, намагаючись надати голосові якомога більш доброзичливого відтінку, хоча як не намагався, однаково скидався на охриплого після грандіозної пиятики тигра. — Ніхто не казав, що це буде легка поїздка з першокласними гідами і п’ятизірковими готелями. Навіть якби ми хотіли, у нас на таке не вистачить грошей. Для нас із тобою Мексика — це пригода, це авантюра з безліччю небезпек, і в той же час це романтика, якої ти не знайдеш більше ніде на планеті! І ця авантюра можлива тільки тоді, коли ми будемо разом! Скільки твоїх друзів побували або хоча б планують поїхати в Мексику? Отож-бо. Це наш шанс розбавити прісне життя чимось справді непересічним і ексцентричним, це нагода виділитись, зробити щось таке, чого не можуть зробити інші, а те, що ми не знаємо мови, тільки додасть пригоді гостроти. Я знаю, що розмови твоєї матері про якесь там придуркувате пророцтво хвилюють і навіть лякають тебе, але це життя, Дімоне, перешкоди в ньому трапляються на кожному кроці, вони для того й існують, аби їх долати! Невже ти поступишся через те, що якась стара карга з трухлявим дуплом замість мозку своїми теревенями намагається керувати твоїм життям?! Та що та відьма знає про Мексику?! Б’юсь об заклад, вона крім торфовищ, косооких зайців і коров’ячого лайна нічого більше не бачила в тій Білорусі! Врешті-решт ти думаєш, мені не лячно пертись в таку далечінь? Але я ні на мить не дозволяю собі засумніватись у тому, що все буде просто чудово!
— Я подумаю, — сухо сказав Дімон, опустивши голову так, що ледве не вперся підборіддям собі у груди. — Я подумаю, поговорю з… е-е-е… хм… я передзвоню тобі сьогодні ввечері.
— Даю тобі час до півночі, - холодно просичав я, після чого підвівся і, ледве стримуючи оскаженіле тремтіння в кінцівках, рішучими кроками помарширував з ненависного кафетерію геть.
По дорозі додому від сильного душевного розладу я замалим не віддубасив трьох шведів, які мали нещастя попастись мені на вулиці, але двоє своєчасно дали драпака, а третій заліз на найближче дерево, звідки почав щось жалібно скімлити. Я спробував кілька разів збити його цеглиною, але мені це швидко набридло.
Удома я ледь не гарчав з розпуки, колошматив кулаками стіни і ліжко, розбив дві тарілки, погнув у трьох місцях сковорідку і, здавалося, самим лише поглядом міг би трощити стіни. Я лаявся так, аж самому страшно згадувати: за таке у XV столітті моментально відлучали від церкви. Але ні, я не збожеволів — я завжди так реагую на каверзи долі, особливо тоді, коли не можу зарадити ситуації, у якій від мене уже нічого не залежить.
Дімон подзвонив за чверть до одинадцятої. Я з останніх сил погамував себе, ховаючи зрадливо-люте джерґотіння в голосі, і підніс телефон до вуха.
Я знав, що він скаже. Говорити такі речі по телефону завжди легше — не треба дивитися прямо у вічі. Він повторив своє «ні». Звичайно, перед тим вкотре розписавши усі небезпеки, які можуть трапитись на нашому шляху, і вперто притримуючись своєї історії про ворожку та її пророцтво, через що здавалось, ніби я тягнув його мандрувати геєною вогненною, а не Мексикою.
Я більше не переконував його. Мрія усього життя, яка, здавалося, була у мене в руках, знову (чорт забирай, знову!) вислизнула з-під самого носа, розтанула як тремке марево посеред пустелі. Я задихався від люті і безсилої злості. Але мовчав.
Дімон, очевидячки, теж почував себе незручно. Думаю, не стільки переді мною, скільки перед Сьомою та Сергієм, перед якими доведеться виправдовуватися за свої слова, так необачно кинуті у барі на Gamla stan’і, тому він не просто відцурався, а намірився й мене відрадити від поїздки, аби це виглядало, ніби я сам роздумав їхати. Останніми його словами стали:
— Максе, ти знаєш, я тут подумав… а навіщо воно тобі, пертись у ту Мексику? — він трохи помовчав, а після того додав: — Я тобі друг, і моя тобі порада: забудь про це…
То стало останньою краплею: у мене зірвало дах і відмовили гальма. Я брутально вилаявся, жбурнув телефон чимдалі від себе і готовий був розлетітися на атоми, організувавши новий Big Bang[19].
Від отого фальшивого «я тобі друг» у мене ледь не потьмарився розум, я шаленів і булькав, неначе загнаний у клітку дикий звір, виливаючи в порожнечу пекучу образу на несправедливий світ. А втім я розумів, що нічого — абсолютно нічого — не можу вдіяти, адже Дімон, врешті-решт, має право вибору, і ніхто не може та й не має права примушувати його пертися кудись проти його волі.
Майже годину я скаженів, плюючись прокляттями у густе вариво ночі, поки темрява за вікном не заіскрилась іонами гіркоти та гніву. Затим, знесилений, завалився на ліжко, затиснув голову обома руками і, втупившись у стелю, лежав посеред гострих уламків власних ілюзій та сподівань.
Данный текст является ознакомительным фрагментом.