VI. Lucha libre

VI. Lucha libre

Life is but a dream, a grotesque and foolish dream[59].

Mark Twain

За все своє життя до самого візиту в Мехіко я жодного разу не чув і не бачив двійко простих іспанських слів: Lucha libre. Ці слівця ніяк не пов’язані з прадавніми цивілізаціями, загубленими містами, пірамідами чи джунглями, і я геть не збирався приплутувати їх у свій дорожній план. А втім, вони самі вписались у нього чіткими карбованими літерами, залишивши по собі чи не найяскравіші за цілу подорож (хоч і дещо моторошні) враження. Уже потім я збагнув, що Lucha libre — як невідворотний фатум. Неможливо приїхати в Мексику і розминутись із цією феєрією. Ви просто не зумієте проґавити те, що практично в усіх іспаномовних країнах Американського континенту сприймається чи не синонімом самої Мексики.

Аби ви не дуже нудились в очікуванні, я трохи підтягну завісу таємничості над цим загадковим явищем і повідаю вам, що Lucha libre (з іспанської — «вільна боротьба») є особливим різновидом професійної боротьби, для якої характерні усілякі швидкісні та вельми болючі захвати і прийоми, нарівні з так званими «летючими» прийомами (high-flying moves). Lucha libre — виключно мексиканське дітище, попри те, що правила борні та сама суть змагань значною мірою були пізніше перейняті американцями. У Мексиці Lucha libre — це справжній культ.

Між тим, прокинувшись ранком свого другого дня у Мехіко, я ще цього всього не знав.

Після поранньої тризни ми з Томом збили нову компанію та чкурнули на південь столиці, до місцини під назвою Ксочімілько (Xochimilco), де ще вціліли рештки ацтецьких іригаційних каналів, які за часів Кортеса рясною сіткою застилали всю долину Мехіко. Нині в Ксочімілько можна найняти велику розцяцьковану плоскодонку, спокійно поплавати каналами у тіні розлогих дерев, що спадають пагіллям з облізлих берегів, послухати маріачос, які ширяють туди-сюди на своїх благеньких суденцях, та прикупити різного мотлоху прямо з пропливаючих поряд човнів.

Ми повернулись у хостел далеко пополудні; Том одразу втік нагору тюкувати речі перед відльотом до Флориди, куди він сунувся з візитом до давнього товариша, а я лишився унизу, в ресторанчику, подудлити пивка та побазікати з ким-небудь.

За чверть після сьомої до патіо знадвору вступив дебелий засмаглий мексиканець. Він мав довге, нижче плечей аспідне як ніч кучеристе волосся, жилаву волячу шию, а спиною, здавалося, міг затулити сонце.

— Бажаючі поїхати сьогодні? — грубувато проказав чорнявий велет ламаною англійською. — Двадцять баксів. Текіла і пиво як завше, за мій кошт.

У патіо за столиками згуртувалось щось зо два десятка різномастих «бекпекерів», за звичкою радо обмінюючись новинами пройдешнього дня. Того вечора більшість серед нас були американцями.

Після короткої промови мексиканця вгору піднісся цілий ліс рук. І тільки я сидів мовчки та кліпав очима, неначе блондинка, яка вперше вмостилася за кермо автомобіля з механічною коробкою передач і ніяк не може розкумекати, на біса ота палка з цифрами праворуч від її коліна.

— Поїхати куди? — тихо перепитав я.

— Подивитись на Lucha libre, — по-змовницьки відповів громило з графітовими кучерями.

— What’s that[60]?

Пауза. Усі вилупились на мене, наче я спитав, хто ниньки за президента в Сполучених Штатах. Мені аж совісно зробилось через те, що я не тямлю, що воно таке, оте Lucha libre.

— Тебе як звати? — нарешті порушив мовчанку чорнокосий.

— М-м-макс… — обережно кажу я.

- І звідки ти будеш?

— Ну з України…

— Ого, я ще ніколи не бачив українця, — поблажливо прогудів мексиканець, а затим гукнув кудись в сторону: — Принесіть йому текіли, — і поплескав мене по плечу. — Максе з України, сьогодні ти їдеш з нами…

* * *

— No foto, por favor[61]! — басував кремезний богатир з нотками відчайдушного прохання в голосі, намагаючись видерти у мене з рук мою камеру.

— Хей! Я заплатив двадцять баксів! — я верещав і розмахував лапами, ховаючи за спиною фотоапарат. — Я хочу мати фото, інакше як я потім засвідчу, що справді бачив той ваш національний мордобій?

Але м’язистий велетень був непохитним.

— No foto, mi amigo[62]! — повторив він.

Оскільки випита текіла вже розповзлась тарганами по моєму мозку, я не хотів слухати жодних аргументів, лементував і відбивався, ніби бурий ведмідь середньої ваги. До моїх ремствувань приєдналися кілька americanos, котрі, як і я, вперше їхали на Lucha libre.

— Ти не розумієш, — ображено сопів мексиканець, не полишаючи надії схопити камеру. — На вході вас усіх однаково обшукають, камери відберуть, а в мене через вас будуть великі проблеми. Ти навіть уявити не можеш, що то за набрід — організатори боїв.

— Чого ти раніше не попередив? — фальцетом горлав я. — Коли я гроші платив?

Зрештою, після тривалих перемовин, ми зійшлися на тому, що візьмемо з собою лиш мобільні і при нагоді спробуємо відзняти кілька фото, а всі інші камери, професійні та цифрові, залишимо у хостелі.

— Це все на ваш страх і ризик, — приречено бубнів велетень. — Якщо вас спіймають за фотографуванням — я вас не знаю. Будете відбріхуватись самі!

Відтак ми завантажились у два мікроавтобуси й упірнули в повечірнє Мехіко.

Саме того вечора я, пригадую, вперше зіткнувся з пробками у мексиканській столиці. На щастя, мені випала приємність спостерігати їх лише здалеку. Проїжджаючи по одній з естакад, я побачив, як унизу дохлими жуками на сірому полотні асфальту виблискували абсолютно нерухомі автомобілі. Затор був такий, що навіть бувалі київські водії могли просльозитися: вісім смуг в обидва боки і аж до самого виднокраю.

Нам пощастило. Пошарпані автобуси обминули страхітливу пробку, вправно петляючи спіральними розв’язками, і помчали на південь Мехіко. Хоча відсутність заторів на нашому шляху геть не означала відсутність авто: дорогу запруджував гуркітливий транспорт в обох напрямках, хоча в цілому водії поводили себе досить виховано. Єдина проблема на мексиканських дорогах — це пузаті міські автобуси, які, користуючись своїми великими розмірами, поводили себе вкрай нахабно. Усі водії їх не любили.

Їхали ми нескінченно довго, а коли прибули на місце, шиби мікроавтобусів геть потемніли від налиплої на них повечірньої темряви.

Мінівени заглушили мотори на темному й засміченому дворищі, оточеному щільним кільцем облуплених білих стін без вікон. Обстановка нагадувала мені давно покинуте фабричне подвір’я. Коли я виходив з мікроавтобуса, два кремезних громили з пошерхлими мордами старанно і спішно, наче жуки скарабеї, які тягнуть до нірок свої кульки із слонячого лайна, зачиняли за нами браму.

Бійців Lucha libre іменують лучадорами (luchadores). Наш чорноволосий качок-проводир, як виявилося, у минулому був чільним лучадором, поки згодом під час однієї з сутичок не зазнав важкої травми, через що змушений був покинути цей жорстокий спорт. Я довго допитувався його ім’я, однак він щоразу виводив розмову на інше, вперто не називаючи ні свого справжнього імені, ні прізвиська, під яким був знаний у плеяді борців Lucha libre[63]. Пізніше, маленька опецькувата американка, котра сиділа на сусідньому кріслі у мінівені і, схоже, не вперше чухала дивитися на те, як здоровенні засмаглі дядьки щосили товчуть один одному писки, шепотом повідала мені, що наш патлатий гід у молодості носив заплутане прізвисько «Mad Dog of Evil[64]». Висковзнувши з кабіни мінівена, той Скажений Собака Зла пробрався до грузьких металевих дверей, по суті, єдиних дверей в оточуючому нас кільці стін, наполегливо грюкнув кілька разів і щось стиха шепнув іспанською. Полохливою нашорошеною отарою наше інтернаціональне юрмисько збилося докупи за його спиною.

За мить двері розчахнулися. У пожухлому червонястому світлі, яке викочувалося звідкись із коридору, зринула немислимо огрядна персона. Чоловік у проході тягнув на добрих півтора центнери, а то й, мабуть, більше. На його одутлих руках відсвічували мертвецькою синню страхітливі татуювання, а вуха, ніс та брови були рясно заліплені сережками та кульчиками. На роздутому череві напиналась подерта засмальцьована майка, не вкриваючи і третини розпливчатого волосяного торсу; на поясі під черевом виснули зіжмакані світло-сині джинси, заправлені у високі шкіряні військові бутси.

— Охо-хо! — гукнув черевань, узрівши перед себе нашого провідника. Здавалося, говорити полюдськи він уже не може, а лиш видобуває з надр своєї колосальної утроби нечленороздільні звуки і булькання.

— H?la, Аркадіо! — наче крізь слонячий хобот прогуло у відповідь наше довгокосе одоробало.

Вони тепло обійнялись, точніше той, що привів нас, влігся на живіт того, який відкрив двері, і спробував дотягтися до того місця, де під трирівневими складками жиру крилася шия, а потім ще кількадесят секунд обоє розв’язно плескали язиками. Нарешті необ’ємний Аркадіо відставив убік кудлатого Пса і протиснув своє набрезкле тіло на невисокий ґанок. Обдивившись принишклу юрбу, він чванькувато звернувся до нас:

— Ласкаво прошу, сеньйори та сеньйорити, на наше славне дійство! — товстун відразливо збризкував слиною і шматками їжі з масного рота. — Гарантую, ви не розчаруєтесь, але мушу застерегти, — його голос враз забринів холодно і жорстко, тепер він чимось нагадував мені нещадного інквізиторського ката перед стратою. — Жодних камер, фото, спиртних напоїв, холодної чи вогнепальної зброї. Ви на моїй території… - похмуро закінчив він, навішавши павутиння слини на передні ряди.

— Пійло зможете купити всередині, - додав товстун, коли ми прошмигували в сутінковий коридор з шершавими бетонними стінами.

У невеличкій кімнатці без вікон в кінці галереї, залитій приглушеним кармінним світлом, яке, здавалося, стікало рафінованою плівкою просто зі стін, кожного з нас ретельно обшукали, випотрошивши вщент усі рюкзаки та сумки. Після того ті, хто ще тримав у руках банки недопитого пива, за командою поскладали їх в одному з кутків, і всі разом протупали далі тьмяним переходом.

За якусь мить наш гурт уперся в другі масивні залізні ворота, які вели до непомірних обширів холодної зали.

Зсередини приміщення, в якому я опинився, справді змахувало на величезний заводський ангар, центральна частина якого була щільно загорнута в підвішені колом довготелесі цупкі куліси. Попід стінами з брудної гранатової цегли щирились іржею металеві риштування, переплетені подірявленими трубами та гвинтовими драбинами. Десь ген-ген в олов’яному мороці під стелею вимальовувались закляклі та побурілі від старості лебідки і блоки для транспортування вантажів.

З-за тугих, бруднозелених лаштунків, виламувались галас, вереск та посвист юрми, крізь які місцями пробивались звуки глухих ударів, хрускіт кісток та страхітливі зойки. Атмосфера пригнічувала і, якщо бути відвертим, наганяла добрячого страху, бо навіть ті, хто, як я збагнув, потрапили сюди не вперше, боязко принишкли.

Шалений Собака поманив нас за собою і відгорнув рукою одну з важезних куліс. Миттєво крізь прозір прорвалось розсіяне, але виразне світло, а оглушливий шум стократ посилився і накотився на нас пінистою лячною хвилею. Цієї миті я мимоволі подумав, що, може, краще було б лишитися у хостелі та спокійно теревенити з Томом О’Коннелом у відкритій веранді на даху. Однак відступати було нікуди. Один за одним ми пірнали під полотно і занурювалися в кипучий нурт емоційного мексиканського Lucha libre.

Дійство уже клекотало на повну, наче масний борщ на сильному вогні. Тривав четвертий раунд одного з двобоїв, призначених для розігріву публіки. Навмисно для компанії, яку привів волохатий Скажений Пес, себто для нас, організатори притримали два ряди стільців під самими лаштунками. Примостившись на третьому від проходу кріслі, я нарешті спромігся оговтатись і краєм ока роздивився навколо.

Високо над головами, по периметру над довжелезними кулісами, були прикріплені сліпучі прожектори, які встромляли свої промені просто у центр ангару, де на півметровому квадратному примості здіймався ринг. Ліхтарі били світлом так потужно, що без особливих зусиль можна було розгледіти кілька перших рядів з глядачами. Окрім звичайного мексиканського наброду, я видивився кільканадцять гламурних дженджиків у дорогих темних костюмах з діамантовими каблучками на пальцях. Вони розмахували над акуратно підстриженими головами пачками зібганих національних купюр, певне, робили ставки. Щонайдивніше, серед розшалілого збориська біля канатів я роздивився не тільки зрілих чоловіків, а й ще зовсім сопливих дітей десяти-дванадцяти років, які або стояли в повен зріст на лавах, або ж сиділи на плечах батьків, звісивши ноги круг шиї, причому той доморощений дріб’язок волав не гірше за дорослих.

«Культ… Справжній культ», — подумалось мені.

Увесь простір, від грубих лаштунків до канатів рингу, розпливався від густих клубнів сизого сигаретного диму.

На ринзі осатаніло гамселили один одного два буйних титани: один у синій глянсуватій масці з продовгуватими проймами для очей, синіх спортивних плавках, шкіряних браслетах на руках та чорних лискучих бутсах з масивними підметками і шнурівками аж до колін, інший — у темно-зеленому цирковому трико і чомусь без маски на перекошеній від люті пиці. Той другий, що у зеленому, на вигляд був не такий жилавий, а до всього мав чималеньке пузо. Схоже, йому лишалося не довго скакати рингом: він ледве тримався на ногах, надсадно дихав, важко здимаючи тремкий живіт, і переважно захищався, приліпившись до линв.

Нарешті велети зчепилися востаннє. Душогуб у масці звалив череваня додолу і почав озвіріло душити його. Коли писок поверженого став таким самим зеленим, як і його трико, суддя надумався, що цього, либонь, достатньо для визначення переможця, і зупинив борюкання. Глядачі з ближніх рядів присунулися ледве не до самого рингу й одуріло ґелґотіли, впиваючись перемогою свого улюбленця, а гігант у синій масці гордовито фланірував по рингу, час від часу переможно здіймаючи угору руки.

Я в’яло аплодував, не помічаючи, як мене накриває загальна істерія натовпу…

Незабаром розпочався main event of the evening[65], у якому брали участь відразу шість учасників: дві команди, що називаються «tag team», три лучадори в кожній. Такий формат поєдинків, де сходяться на герць шість бійців, зветься trios-матчами. Ці матчі — справжнісінькі баталії, де мають значення не тільки сила і вмілість лучадорів, а й тактика ведення боротьби та злагоджені командні дії.

Trios-побоїщу передували театралізовані патетичні виходи до рингу кожного з учасників. Хтось кутався у плащ і, наче причинний, перед тим, як вишкрябатись на ринг, літав залою, хтось картинно демонстрував, як відрубує голови своїм суперникам, а хтось просто індичився, пихато викрикуючи своє ім’я впереміж з різноманітними геройськими епітетами.

Американець обруч мене, який, схоже, більше тямив у тому, що відбувається, заходився пояснювати мені що і до чого. Традиційно лучадори поділяються на дві групи: rudos[66] або «п’яти» — такі собі погані хлопці, котрі зазвичай ведуть брудну боротьбу, використовують заборонені прийоми, порушують правила тощо; інша група — t?cnicos[67] або «обличчя» — добрі хлопці, які строго дотримуються правил, застосовуючи при цьому значно складніші та видовищніші прийоми й удари. Саме тепер тривало з’ясування стосунків між добрими та поганими, тобто між t?cnicos та rudos, — чергова екранізація заяложеної теми одвічної боротьби добра і зла, розіграна на лискучому від поту та крові рингу посеред покинутого заводського ангару на задвірках нічного Мехіко.

Я й незчувся, як мене повністю розвезло від пива, текіли, сигаретного диму та хмільного запаху парів адреналіну, що бурував у жилах натовпу. Непомітно загальний екзальтований шал бордовою магмою влився мені у кров, заглушивши в серці інстинктивний страх, і я при кожній нагоді разом з мексиканцями підхоплювався з місця, свистів та плескав у долоні.

Одначе у якусь мить у мене виникло відчуття, що переді мною — лише гарно розіграний фарс. Змокрілі бійці, які з нелюдськими криками кидаються на суперника з канатів рингу, викручують руки, тулять один одному розмашисті стусани та безжалісно копають ногами, видалися мені оманливими і бездушними маріонетками, ляльками з ганчір’я, натягнутими на пальці захованого за ширмою маестро. Я саме збирався натякнути про це моєму сусідові-американцю, але один із t?cnicos провів потужний удар, від якого його суперник rudo, випустивши рясну цівку крові з рота, бездиханною колодою гепнувся на ринг.

Натовп, наче стиснута пружина, розпрямився, підхопився з місць і радо загорланив…

* * *

Наступного ранку я кілька разів перетинався у хостелі з волохатим Собакою Зла. Він тинявся туди-сюди у якихось своїх справах. Щоразу, зустрічаючись зі мною поглядом, велетень привітно мені кивав.

Під час сніданку ресторанчик у патіо залюднився вщерть. Я наклав на тацю купу наїдків, взяв чашку гарячої кави й почав роззирятися, куди б з усім тим примоститись. За дивним збігом, єдине вільне місце лишилося навпроти здорованя, який возив нас учора на Lucha libre.

Якийсь час ми жували мовчки.

— Мені жаль, що ти не зміг зробити фото, — скрушно почав Шалений Пес, — але я справді не міг нічим зарадити.

— Не переймайся, — кажу, — я все чудово розумію. Головне, що мені сподобалося.

— А що найбільше запам’яталось? — пожвавився здоровань.

— Ну-у-у… Те, як я забув на сидінні в залі свого ковбойського капелюха, — віджартувався я. — А якщо серйозно, то найбільш видовищним видався останній поєдинок.

Велет туманно посміхнувся і сховав погляд у тарілці з кукурудзяними пластівцями.

— Чому ти покинув Lucha libre? — після паузи поцікавився я.

— Мені не сподобались умови контракту. Точніше, мене не зовсім влаштовувало те, що я мав робити відповідно до мого договору.

— Я думав, то через травму. Ну, так у хостелі подейкують.

На обличчі мексиканця перебігла тінь кислої посмішки. Бувають такі усмішки, які, замість промінців веселощів чи відради, цідять затаєне розчарування і глуху прикрість від неприємних спогадів.

— У Lucha libre не буває травм, — ледь чутно хмикнув чорнокосий. — Хіба якийсь недоумок вивихне руку на репетиції.

— Не зрозумів…

— Взагалі-то я не мушу цього казати, але… ти мені подобаєшся, українцю, гадаю, великого лиха з того не буде, — бурмило зазирнув мені у вічі, - так ми зазвичай робимо, коли збираємося сказати щось важливе. — Той бій, що так припав тобі вчора до душі, був насправді лише зграбною грою атлетів. Там усе було підробне.

— Що?!

— Усе, кажу, розплановано наперед: кому на котрій хвилині впасти, в якому раунді, ба навіть де і як звалитися.

— А кров? Я бачив кров! — обурився я.

— Кров також несправжня.

— То якого дідька ти повів нас на те побоїще, якщо воно липове? — я спалахнув. — Damn![68] Виходить, я виклав двадцять зелених, аби витріщатися на договірний поєдинок?

— Ти не зрозумів. То не був договірний бій, так само як і всі решта. Увесь Lucha libre — химера. Це лише спектакль: люди платять гроші, за які ми, розкачані силачі в масках і з чудними прізвиськами, артистично розігруємо те, що вони хочуть побачити. Жодних нудних поєдинків, постійна інтрига, завше багато жорстокості та крові. Уся таємничість з фіктивним приховуванням від поліції — лише для того, щоб додати реалістичності добре поставленій ілюзії…

Я зціпив зуби і мовчав, обдумуючи почуте. На столі холонули кава та грінки. Якось не вірилось (радше, не хотілося вірити), що всесвітньовідомий кривавий мексиканський wrestling[69] — це лишень різновид театрального мистецтва. Алогічно, безглуздо і… по-дитячому образливо.

Мексиканець не відчув моєї зневіри та розчарування, він замислено втупився у вікно на площу, а згодом розсіяно доказав:

— Мені не сподобалось, що за контрактом «Mad Dog of Evil» повинен був надто часто програвати. Я відіграв свій прощальний «переможний» бій, зімітував жахливу травму наприкінці і назавжди розпрощався з комедією під назвою Lucha libre…

Данный текст является ознакомительным фрагментом.