XI. Таїна Паленке

XI. Таїна Паленке

…Ще будучи у Мехіко, ми з Томом О’Коннелом багато годин провели, бесідуючи про Паленке. Точніше, Том говорив, а я переважно слухав. Старий змальовував загублене місто настільки виразно, що скоро мені почало ввижатися, ніби я вже побував там і бачив усе на власні очі.

— Побачиш, це місце тобі запам’ятається, — любив повторювати Том. — Люди кажуть, від нього струменить особлива енергія.

Раз за разом Том оповідав, що серед руїн часто можна надибати людей, які лежать на траві, заплющивши очі й розкинувши руки врізнобіч, — набираються сили від тої енергії. Одного разу Том навіть натрапив на якусь таємничу секту в одному з древніх напівзруйнованих храмів Паленке. За словами австралійця, їх було чоловік з тридцять, усі в фіолетових одежинах. Вони стояли посеред руїн і справляли свої таємничі обряди. Серед тих людей не було жодного білого, самі нащадки майя.

Том, якому було далеко за п’ятдесят, який обійшов півсвіту, який останні вісім з половиною місяців мандрував не зупиняючись, який як ніхто розумів і бачив наскрізь цей світ, з непередаваним благоговінням говорив про ту таємничу енергію. Під час однієї з наших розмов я прискіпливо глянув на австралійця і запитав:

— А ти сам, Томе, ти справді віриш у ту енергію? Що ти відчув у Паленке?

Том помовчав, а потім тихо-тихо проказав, зовсім не дивлячись на мене:

— Не знаю… Це зовсім різні речі, коли стоїш там і відчуваєш, і коли потім переказуєш те, що відчував. Я переповідаю тобі, що люди кажуть і що сам бачив. Ти приїдеш туди і сам усе збагнеш. Єдине, що можу сказати напевне, то це те, що мені зовсім не хотілось звідти йти. Я міг годинами сидіти на руїнах Храму Хреста, не відчуваючи ні спраги, ні голоду. Мені чомусь страшенно кортіло там залишитись…

* * *

Сан-Крістобаль — виняткове місто на моєму шляху. По-перше, усі туристи включно з самими мексиканцями в один голос вторують, що Сан-Крістобаль де лас Касас — це найбільш мексиканське місто серед усіх інших мексиканських міст гарячого півдня, своєрідне серце сущої Мексики, а штат Чіапас — найчарівніша, хоч може, трохи дикувата мексиканська губернія. По-друге, Сан-Крістобаль — то батьківщина Мігеля, мого бравого друзяки, який нині ніжився десь на середземноморському узбережжі Іспанії. У цьому місті мене чекала уся його рідня, відмінний прийом, можливість відіспатись, відлежатись і відмитись, а також феєричний (за словами мексиканця) тур по джунглях та руїнах майя, про який мала подбати сестра Мігеля.

Тож під час останньої екскурсії до мескалевого заводу я прикупив дубове барильце найкращого мескалю (не йти ж до людей з порожніми руками), чуйно розпрощався з Оахакою (чомусь слабко пригадую цей момент…) і чкурнув на Мігелеву батьківщину.

До Сан-Крістобаля я добувся без пригод. Навіть якщо якісь і підвернулися на зміїстому серпантину серед зелених хащ, я однаково їх проспав, згорнувшись калачиком на вузенькому кріслі.

Пом’ятий, голодний і заспаний я вивалився з автобуса на перон перед зовсім крихітною, трохи більшою від приватного будиночка автостанцією. Годинникова стрілка щойно встромилась у сріблясту сімку на циферблаті; простір над головою обліплював цупкий ранковий туман. Якщо ви пам’ятаєте, то з «теплих» речей я брав лише тонюсіньку сорочку з короткими рукавами, оскільки розраховував, що у Мексиці, та ще й на півдні, та ще й у розпал літа усюди буде надміру спекотно. А проте у Сан-Крістобалі, який розкинувся на нагір’ях Чіапасу на висоті цілих 2100 метрів над рівнем моря, мене чекало гірке і кусюче розчарування. Не встиг я висковзнути з автобусного черева, як крижаний проймаючий вітер погнав мене копняками до автостанції. Термометр, який так доречно приклепали до одного зі стовпів, у розпал літа, на самому півдні Мексики, показував, зараза, аж 9C. Цокочучи зубами, я забрав багаж і мерщій заховався у приміщенні станції.

Я почувався справжнім волоцюгою, коли в станційному туалеті ретельно начищав собі зуби, обмивав мармизу і натирав милом залежалий торс, — щоправда, інших варіантів у мене не було, позаяк з’являтися перед очі Мігелевого сімейства у такій покошланій і напіврозібраній конфігурації, в якій я прибув з Оахаки після чергової (дай, Боже, щоб останньої!) мескалевої пиятики, мені зовсім не кортіло. Крім того, я розсудив, що приплентатися до них додому з самого рання було б кричущим свинством і варварською невихованістю, а я найменше хотів, щоби після мене славна сімейка мого друзяки почала думати, ніби Україну заселяють нетесані троглодити. Тому причепурившись, наскільки це було можливо у тісній вбиральні, я всівся мов той формений волоцюга, заклавши під себе ноги, на одній із лавок автостанції. І став чекати.

Тим часом сонце, мовби зітканою зі своїх променів мітлою порозшарпувало молочні клубні імли й позаганяло їх далеко в гори. Температура прудко полізла угору.

Рівно о дев’ятій я розім’яв задублі кінцівки і неквапом почвалав до помешкання Ани Марії Камерас, бабці Мігеля (хлоп’яга казав мені, що це місце, де протягом дня збирається уся родина). Сан-Крістобаль — зовсім невелике містечко, тому я без зусиль зумів розшукати потрібну мені вулицю на карті і пробрався на неї поміж одноповерховими приземистими cuadras. Звідусіль мене оточували куці вулички зі строго одностороннім рухом, бруковані та неширокі, вздовж яких височіли нерозривні полотнища різноколірних стін, на яких то тут то там вигулькували ворота до патіо або заґратовані вітрини простеньких крамниць.

Нарешті я віднайшов потрібну браму, праворуч від якої теліпалась замурзана табличка з назвою вулиці — Calle Flavio A. Paniagua, а зліва виднівся надряпаний номер будинку — 12. Я зібрався з духом і постукав.

Мені відчинила немолода, але усміхнена прислужниця характерної індіанської зовнішності, обтягнута ошатним білим фартушком.

— Buenos d?as, se?or! Que quiere[101]?

— Буенос, буенос, — відказую, після чого ніби пароль бурмочу давно заготовану іспанську фразу, щоб якось себе ідентифікувати: — Сой ун аміґо де Міґель[102], - і дивлюсь, чи розібрала.

— А-а-а, — протягнула наймичка, після чого, не перестаючи посміхатись, впустила мене всередину і провела до вітальні. - Espere un momentito, se?or [103]!

Господа у Мігелевих баби та діда виявилась чималенькою, хоч і дуже старою. Я всівся до крісла за розлогим дубовим столом і став чекати. За хвилину до мене спустилась бабуся Мігеля — на вигляд владна і строга жіночка з дуже коротким кучеристим волоссям, геть посріблена сивиною. Забачивши мене, вона скинула показну личину строгості і радо-радо обкотила мене цілим водоспадом слів, з яких я зрозумів лише три: «Miguel», «amigo» і «encantada[104]».

Нарешті я трохи остудив її ораторський запал, пробурмотівши:

— Но еспаньйол, сеньйора…

Ана Марія Камерас ошаліло, аж перелякано витріщилася на мене. «От лихо, Мігель, схоже, не попередив», — хутко зметикнув я. Відтак стара сеньйора залопотіла ще швидше і експресивніше, щоправда, звертаючись уже більше до стін і зображень святих, що висіли на них, обурено розмахуючи зморшкуватими руками. Мігель казав мені, що його сестра чудово справляється з англійською, одначе поки що ніякої сестри я не бачив і почувався трохи ні в сих ні в тих…

Але хай там як, мушу віддати бабусі належне: прийняла вона мене, мовби заморського принца. Спочатку за її наказом служниця провела мене у ванну і дала два неосяжних махрових рушники та різні миючі причандали, щоб я побанився з дороги. Після купання стара сеньйора припросила до столу і нагодувала смачнючим сніданком, який лиш трохи поступався вечерям у «La Villada Inn Hostal». А потім з’явився Мігелів дідуньо — Авраам Пенагос. Уже в літах і весь зіщулений, однак ще вельми бойовий та затятий, він браво причовгав на кухню і вмостився напроти мене. Вигляд він мав такий, наче не боявся нічого і нікого на світі, окрім своєї Ани Марії.

Замшілий дідок упирався і до останнього не хотів визнавати, що я не розумію іспанської. Весь час, поки я жував, Авраам Пенагос невідь-що торочив та розказував мені, раз-по-раз перериваючись і щось співчутливо перепитуючи. Скоро я остаточно впевнився, що дідуньо навіть не припускає думки, що хтось з іншої частини планети може не знати castellano[105], тож просто кивав у відповідь, на що дідуган зраділо стрясав старечою головою і знову брався за нескінченну оповідку. Мабуть, таки щось вельми цікаве подейкував… Принаймні, я так припускаю.

Після сніданку Ана Марія Камерас спромоглася на мигах втовкмачити мені, що мама та сестра Мігеля з’являться не раніше другої, і що до цього часу я можу поблукати містом. Я подякував їй, справедливо зметикнувши, що це таки краще, ніж сидіти і слухати безкінечні Авраамові історії. Тож я покинув наплічника, надяг на плечі сорочку, яка зігрівала хіба що мою душу, сховав у кишеню клапоть карти і подався досліджувати чергове мексиканське Зокало.

Центральна площа Сан-Крістобалю розташовувалась усього за два квартали від будинку Мігелевої бабусі. Не буду навіть ту площу описувати — перегорніть кілька сторінок назад і почитайте опис першого-ліпшого Зокало.

Спочатку я надумав потинятися околицями, але щойно наткнувшись на Зокало, відчув, що кілька фінальних склянок вчорашнього мескалю були зайвими, і що проведена у напівлежачому стані ніч далася взнаки. Гидотна млявість розтеклася м’язами, тож я хіба спромігся дочалапати до найближчої лави на еспланаді й простертися у тіні дерев.

До другої пополудні зоставалося більше трьох годин. Кришталеве гірське повітря швидко прогрівалось практично прямовисними променями. Температура різко зросла, мене непомітно розморило. Я кволо розлігся на лаві, ліниво проводжаючи очима незнайомих людей, котрі белькотіли поміж себе невідомою, геть не схожою на іспанську говіркою, і мізкував про те, у яку все-таки бісівську далечінь мене, українця, занесло.

Десь із годину я отак медитував, клюкаючи носом, поки раптом на протилежний кінець моєї лави примостилися два молодих мексиканця. Вони щось ліниво варнякали, вряди-годи з цікавістю зиркаючи у мій бік. Нарешті один з них присунувся ближче до мене і обізвався:

— Кхе… кхе… Привіт! Ти звідкіля будеш?

Я настільки різнився від місцевих жителів, що мексиканець сходу заговорив до мене англійською. Зачувши його, я блискавично змахнув з себе дрімоту, досить вражений тим, що чую англійську в такому глухому куточку, і всівся зручніше.

— Я з України. А ти, схоже, непогано знаєш англійську. Нечасто таке стрінеш тут, у Мексиці.

— Так, — хлопчина усміхнувся, — я знаю. Я навчався у спеціалізованій мовній гімназії. Тому й заговорив до тебе, бо втямив, що ти чужоземець, і захотів попрактикуватися. Серед моїх друзів, — мексиканець недвозначно хитнув опришкуватою головою у бік свого товариша, який кисло нидів обруч нього, вивчаючи будинки навкруг Зокало, — ніхто не шурупає в англійській, то навіть і поговорити нема з ким.

Я з розумінням кивнув.

— Роджер Ауреліо, — випростав правицю мексиканець.

— А я Макс, — я потиснув його руку, — будемо знайомі.

Отак ми сиділи й чесали язиками в тіні крислатого дерева посеред Зокало у Сан-Крістобалі, в серцевині мексиканської землі. За дві години я встиг дізнатися, що Роджер має цілу купу братів та сестер, що цього літа він вступив до університету в Тукслі[106], що йому геть не подобається тамтешній спекотливий тропічний клімат (попри те, що від Сан-Крістобаля до Туксли-Гутієррес усього вісімдесят кілометрів, різниця у висоті між двома містами сягає двох тисяч метрів), а також, що йому дуже хочеться мати ось такого друга як я, з ким він міг би досхочу патякати англійською. У свою чергу я порозказував йому про Україну, про Швецію, про європейські порядки і про те, як таке сталося, що звичайнісінький українець опинився посеред мексиканської глушини.

Час прудко промайнув, розкотисте бемкання процідилось із дзвіниць собору Санто-Домінго і сповістило про настання другої години пополудні. Я тепло розпрощався з Роджером і почалапав назад до будинку старої сеньйори, де мене вже виглядало все сімейство, включаючи Ану Марію Пенагос, матір Мігеля, та його чарівну мініатюрну сестричку Алехандру. Ми офіційно зазнайомилися, я розхвалив Мігеля як найліпшого у світі парубійка, подякував сімейству за притулок і урочисто вручив їм барильце з мескалем. Услід ми всілись до столу обідати.

Після трапезування Ана Марія Пенагос одразу заспішила назад на роботу, а Алехандра взяла мене під свою опіку. Разом з дівчиною на обіді був присутній її хлопець, який тепер мав повсюдно возити мене по Сан-Крістобалю. Утрьох ми вийшли на вулицю і завернули за ріг, бо la calle Flavio A. Paniagua виявилася надто вузькою, щоб на ній могли паркуватися машини. Я доклав чимало зусиль, аби не викрити свого подиву, коли узрів авто Алехандри — переді мною, сяючи яскравіше від сонця, грізно полискуючи орлиними фарами, стояв сліпучо білий «Nissan Altima». На фоні старовинних cuadras та заїждженої грудкуватої бруківки, білосніжний автомобіль скидався на лебедя в драглистому болоті.

Тож до оселі Мігеля я їхав як президент, розкинувшись на шкіряному сидінні шикарного седана. По дорозі ми зазирнули до туристичного офісу, де Алехандра підсобила мені домовитися про поїздку до Паленке і далі — в Яхчілан та Бонампак[107].

Просторий котедж, де жила сім’я Мігеля, знаходився на окраїні Сан-Крістобаля. Оселя мала пристойний, цілком європейський вигляд і ховалася серед таких самих модернових бокатих особнячків, оточених височенними частоколами (значно пізніше я дізнався, що матір мого друзяки займає далеко не останнє місце в адміністрації Сан-Крістобаля). Щоправда, коли ми підкотили ближче, я узрів дещо, що справляло не вельми приємне враження: вершечки усіх парканів зловісно шкірились безліччю шматків побитого скла, залитих цементом, — такий у мексиканських можновладців самобутній захисток від непроханих візитерів. Але зсередини будинок нічим не поступався найкращим американським чи європейським котеджам.

Увечері Алехандра зазирнула до мене в світлицю.

— Я з моїм хлопцем збираємося на танго. Поїдеш з нами?

— Танго? — не розторопав я.

— Так. Це звичайні приватні уроки. Ми подумали, що тобі буде цікаво з’їздити подивитися, як ми вчимося і тренуємося. Ти навіть зможеш спробувати сам, якщо схочеш, — лукаво підморгнуло дівча.

Звідкіля їй було знати, що добрих шістнадцять років свого життя я присвятив хореографії, з котрих певно не менше десяти років провів у професійному колективі — рівненському народному ансамблі танцю «Полісянка», а інші шість — гицав джаз-модерн та «латину» в самодіяльних гуртках рідного університету. Звісно, я був геть не проти «спробувати» потанцювати танго.

— П’ять хвилин на збори, — кажу. — І я їду з вами.

За чверть години ми вже котилися в безгучному мармуровому «Ніссані» вечірніми вулицями до центру Сан-Крістобаля.

Танцювальний клас розтаборувався на другому ярусі над ресторанчиком національної кухні в одній з нечисленних двоповерхових будівель, десь неподалік від Зокало. Крім мене, Алехандри та її хлопця, у залі розминалося кілька дівчат, а в кутку поралась біля CD-програвача низенька і смаглявощока жіночка-хореограф.

Попервах, коли урок тільки розпочався, я скромно сидів і стежив, що вони витанцьовували. Однак небавом Алехандра, а услід і її подруги-танцівниці заходилися в один голос кликати мене стати на лаковану підлогу і спробувати разом з ними кілька запальних аргентинських па. Спочатку, задля годиться, я удавано віднікувався, та незабаром, усім своїм виглядом картинно показуючи «як ви мене задовбали», зняв важкі кросівки і в самих шкарпетках вийшов на середину зали. І тут, як кажуть, Остапа понесло… Я встругнув їм там таке хвацьке танго, що тільки ноги мелькотіли. Я носився з кутка в куток, шкварив, чесав, викаблучувався і витинав усякі викрутаси, поки, нарешті настрибавшись і накрутившись досхочу, не спинився і відійшов убік, відсапуючись.

— Я сьогодні трохи не в формі, - незворушно пролепетав я, відповідаючи на їхні приголомшені погляди. — Зазвичай я можу краще. А тепер ваша черга, шановне товариство! — і крученим театральним жестом припросив отетерілих мексиканок на площадку.

— Де ти його відкопала? — шепотілись дівулі до Алехандри.

— Ніде, — розводила та руками. — Він сам прийшов… з України.

Затим наспіла пора ставати парами.

Життя все-таки цікава штука, думав я. Хто б міг помислити, що коли-небудь у мексиканській глушині, чортзна-де у високогір’ях Чіапасу, я витанцьовуватиму аргентинське танго з чарівливою сестрою мого мексиканського друзяки Мігеля…

* * *

Усе хороше має паскудну властивість раніше чи пізніше закінчуватися. Ранком наступного дня, ще до сходу сонця, розпочинався мій похід до Паленке[108] — найчільнішого культового центру славетних майя і чи не найголовнішої мети (нарівні з Теотіуаканом) усієї моєї великої подорожі.

Я піднявся дуже рано і почав тихенько споряджатися, щоб не побудити сплячих матір та сестрицю Мігеля. За п’ятнадцять по п’ятій я накинув на плече наплічник, крадькома вислизнув з котеджу й подався до перехрестя, де мене мав підібрати автобус з мандрівниками. Я не прощався, оскільки за три дні мав повернутися назад.

Як то не дивно, за два з лишком сторіччя після повного підкорення Мексики ні вчені, ні авантюристи не надавали особливого значення південній частині країни. Тривалий час ключову увагу ловкачів і пройдисвітів притягували північні райони, а південь, переважно через жаркий та нездоровий клімат, відсутність золота і брак мінеральних ресурсів, ще дуже довго залишався тільки індіанським. Я вже писав, що Чіапас значною мірою й досі зберігає віковічні традиції, серед яких — сепаратистські настрої та тенденції. Останній заколот струснув найпівденнішу мексиканську провінцію порівняно недавно — у 1994-му, причому саме Сан-Крістобаль де лас Касас став епіцентром кипучих подій. Місто тоді повністю опинилось в руках «запатистів» — повстанців, котрі нарікали себе за іменем Еміліана Запати, знаменитого мексиканського борця за свободу, і виступали проти політики мексиканського уряду. Багато крамольних голів запропало та полягло тоді в боях, і лише за допомогою армії влада відновила контроль над штатом.

Люди, які організували збройний бунт, були безпосередніми нащадками майя, творителів найвеличнішої з доколумбових цивілізацій Америки. Цікаво, що до XVIII століття про них практично ніхто не знав, аж поки у 1773 році отець Рамон Ордоньєс (Ram?n Ord??ez), священик з містечка Сіудад Реаль у штаті Чіапас, пронюхав, що десь у джунглях таїться величезне покинуте місто. Тоді він звелів аборигенам відвести його туди, де, за їхніми словами, знаходилися грандіозні руїни. Так було організовано першу експедицію до залишків надзвичайно впливового і розвинутого у минулому центру майя, відомого нині як Паленке.

Індіанці не обманули Ордоньєса. Гуртом вони продирались сімдесят миль суцільними нетрищами, коли нараз перед священиком постала мовчазна, але грізна панорама покинутого міста просто серед джунглів. Палаци, башти, храми, піраміди лежали перед ним, укриті пухкою і кошлатою периною зелені; усі будинки були багато прикрашені різьбленнями та барельєфами. Вражений побаченим, Рамон Ордоньєс ще не раз повертався до руїн, після чого написав про свої подорожі книгу «Історія створення неба і землі». Він величав покинутий культовий центр цілком у дусі тієї епохи «Великим містом змій». Більше того, у його книзі зринає всюдисуще сказання, котре в тій чи іншій формі пронизує міфологію усіх цивілізацій і культур Мезоамерики, від ацтеків та сапотеків до майя, — легенда про бородатого білошкірого чоловіка, який з’явився з-за океану, і навчив тоді ще дикі племена обробляти землі, слідкувати за зорями та будувати піраміди. Згідно зі словами священика, аборигени вірили, ніби Паленке заснували люди, котрі колись давно припливли океаном, а їх вождем був білий бородань на ім’я Волан, чиїм символом була змія…

Автобус запізнився майже на сорок хвилин, через що я вже почав думати, що про мене забули. Оскільки оселя Мігеля тулилася на самісінькій околиці Сан-Крістобаля, мене підібрали останнім, і в затхлому «Mercedes-Benz Sprinter» лишилось єдине місце в кінці салону, там, де чотири крісла зліплені в один ряд. Я зашпурнув рюкзак на полицю і всівся, налаштувавшись на нелегку дорогу.

Тракт від Сан-Крістобалю до Паленке займає якихось нещасних 250 кілометрів, проте пролягає він високо в підхмарних горах серед непролазних хащ, і сказати про цей шлях як про звивистий, означає не сказати нічого. У цих двісті п’ятдесят кілометрів втиснулися близько двох тисяч поворотів та дві сотні reductor de velocidad[109]. Не думайте, я і не помишляв їх рахувати, то мені потім водій так сказав, хоча, судячи з власних відчуттів наприкінці того пекельного спуску, скажу, що навіть відкинувши вигини дороги менш ніж на тридцять градусів, вам однаково здаватиметься, що поворотів там не менше двохсот тисяч.

Пригадую, ще під час підготовки подорожі у Стокгольмі я читав на сайті «TripAdvisor» про цю дорогу. Якась експресивна американка аж напухала від натуги і, не шкодуючи слів, виразисто описувала поїздку від нагір’я Сан-Крістобалю до низинного Паленке. Панянка поганила та каляла ні в чому не винний гірський серпантин, звідусіль ліплячи до нього незавидні епітети, як от «проклятущий», «окаянний», «осоружний» і т. д. Мені чомусь запам’яталась одна її недолуга думка, де жіночка виводила: «Мого чоловіка, якого ніколи в житті не закачувало в машинах, і то закачало ледь не до смерті на тій клятій дорозі». Ото я тоді насміявся і досхочу покепкував з полохливих американців, про себе думаючи: «Та ні! Ви що, люди? Це не про мене! Куди тим америкосам до мене? Бач, позвикали, сопляки розбещені, до своїх магістралей та автобанів, а вже як трохи потрусило на гірській дорозі, то готові копита відкинути».

Ех…

Водій нахилився у салон, щось пробурмотів до пасажирів, затим, намотуючи туман на колеса, ми залишили Сан-Крістобаль. Обруч мене сиділа руденька іспанка з Барселони (на жаль, у світлі трагічних подій, до яких неухильно ніс мене набитий, спертий повітрям і мексиканцями мікроавтобус, я забув її ім’я). Дівча сяк-так перекладало мені на англійську все те, що муркав шофер. А говорив він щиро, невигадливо та інтелігентно:

- Їхати п’ять годин. Через дві години зупинимося поснідати. Багато не їсти! В салоні не блювати! Якщо когось прикрутило, кричіть завчасно!

Після цих слів люд у фургоні, наче по команді, дістав з кишень, сумок чи гаманців якісь таблетки і дружно запхав собі в пащеки. Усі, крім мене.

— Що за пілюлі? — поцікавився у руденької.

— Це щоб не робилось нудотно по дорозі… ну, щоб не закачувало.

«Слабаки!» — думаю.

Однак, не минуло й півгодини, як я круто відхрестився від своїх нерозважних і хвалькуватих суджень. У задній частині автобуса мене підкидало й торсало, неначе запраний кросівок у центрифузі пральної машини. Ми то летіли гінко вверх, аж у животі метелики пурхали, то зривались сторчголов донизу, так стрімко, що аж дух перехоплювало. На поворотах вправо я всім тілом навалювався на руденьку іспанку, а на вигинах вліво — смачно хряскав носом об брудне віконне скло. Проте найбільше дошкуляли оті кляті reductor de velocidad, які кучугурились через кожні кілька сотень метрів. Не встигаємо розігнатися, уже гальмуємо, затим — бух! — підлітає перша пара коліс, далі — бах! — підскакує друга (іноді ще — клац! — прикушую зубами язика), а потім знову розганяємось, знову пригальмовуємо, і так до безкінечності…

Якийсь час я відволікався на довколишню природу. Ми безустанно котились по обривистому гірському схилу: з одного боку від мікроавтобуса здіймався увисочінь гористий кряж, порослий справжніми тропічними джунглями, а з іншого спадало прямовисне провалля. Іноді нагірний тракт вигинався так, що над головами можна було бачити автомобілі та вантажівки, які поволі плелись слідом за нами викрученим серпантином.

Хоча найбільше враження справляли посріблені вранішнім сонцем хмари — вони клуботіли і закручувалися зовсім не там, де їм належало бути, — не вгорі, над головою, а внизу, десь ген-ген попід стінами урвища, через що увесь кришталевий нагірний простір видавався перевернутим догори дном.

За дві години водій спинився біля бамбукового розвалища, яке правило за придорожнє кафе. Погойдуючись наче п’яний, на напівзігнутих ногах, я вивалився з автобуса і почвалав до найближчої лави. Звідусіль непролазними клубнями нависав виткий, покручений праліс, однак сонце ще не випнулось вгору, тому на такій висоті не відчувалося спеки.

У животі негарно й підозріло хлюпало, а десь під горлянкою зароджувались перші пагони огидного кисло-нудотного відчуття, одначе я знав, що сніданок був включений в оплату за поїздку, тому вирішив не переводити харчі й відважно всівся до столу. Я не вельми налягав на їдло, та однаково спромігся добряче набити черевце.

«Ет! Блювати, то блювати!» — подумки заспокоював себе, пхаючи за щоку смачненький жирний пончик.

За півгодини ми продовжили путь. Тепер пошарпаний «Sprinter» переважно спускався донизу.

Якоїсь миті ми в’їхали в розпливчасті хмари і так продовжували чухрати кілька хвилин, через що здавалося, ніби летиш у літаку, який заходить на посадку. Мені навіть вуха заклало. Чим нижче ми спускалися, тим жаркішим робилося желейне повітря, і тим більше загусало над вузьким асфальтовим путівцем темно-зелене вариво джунглів.

Щойно мікроавтобус прошмигнув крізь імлисту пелену, і небо стало на своє місце, я розкумекав, що ядуча писанина американки на форумі «TripAdvisor» виявилась сущою правдою. На кожному наступному повороті я увесь стискався і зіпрівав, відчуваючи, як до рота підпирають слизькі щупальці нудоти; щодалі ми їхали, то гірше мені ставало.

По дорозі наш гурт ще раз затримався, аби оглянути багаторівневий каскад водоспадів Agua Azul, затаєних в джунглях за сімдесят кілометрів від Паленке. Це мене порятувало на якийсь час, однак, коли ми знову рушили далі, я остаточно втямив: справа може скінчитися малоприємним катаклізмом. У паніці я поліз до свого рюкзака по дорожню аптечку.

Тут слід, мабуть, трохи звернути вбік з уторованої стезі нашої оповіді й відзначити, що з ліками я на «ви» від самого дитинства: вживаю вкрай рідко і то лише після постанови громадського суду або ж під загрозою неминучої смерті. Тому завжди, коли в дитинстві мама хотіла впхнути мені в горлянку якусь пілюлю, їй доводилось переконувати мене, що від цього залежить моє життя. А оскільки хлопчиком я був вельми кмітливим, то з кожним роком переконувати мене було щораз важче і важче.

Пригадується, якось мене малого шпигали аспірином за допомогою ременя: мама вливала до рота розтерту таблетку, а тато стояв за спиною і тримав добротного флотського ремінця в руках, контролюючи лікувальний процес. Інакше я просто відмовлявся відкривати рота, або відкривши, радісно випльовував назад влиту в мене гидоту. (Та й то, навіть у такій, здавалося б, безвихідній ситуації, зціпивши зуби, я все ще роздумував про себе: чи то ковтнути ту мерзоту, чи то харкнути назад і хай луплять до дідька.)

Так ось, мої знання в галузі домашньої медицини станом на двадцять чотири з лишком роки не пішли далі аспірину та активованого вугілля, тому мою дорожню аптечку, зрозуміло, готувала мама. Знаючи, що я і при доброму здоров’ї не відрізню анальгін від пургену, вона рівним академічним почерком люб’язно попідписувала кожну упаковку з пігулками. Наприклад, «головний біль» (це значить, треба пити, коли голова болить), «температура» (застосовувати при гарячці), «болі в животі» (при всяких негараздах з черевом) і т. д. Були серед моїх лікувальних припасів навіть таблетки з заповітним словом «пронос». А от зі словом «блювати», як на зло, не було нічого! Я ретельно передивився ще раз цілу сумку, та дарма.

Ситуація набирала загрозливих обрисів. Зробивши морду ісламського терориста (мовляв, не дасте чого хочу, заблюю до біса весь салон і не подивлюсь, що серед вас є діти), я на весь автобус спитав, чи нема ні в кого пігулок від «nausea[110]», бо я «really got carsick[111]». Це була моя остання надія, але ні мій грізний голос, ні насуплена й зелена як недоспіла диня пика не справили ані найменшого враження на сувору мексиканську публіку.

Тож момент істини не забарився. За іронією долі останні акти цієї трагічної драми розігрались на спуску перед самим Паленке — нашою кінцевою станцією. Мікроавтобус виїхав на пологу рівнину, хащі трохи порідшали, і тут події почали розвиватись з космічною швидкістю: я гарненько пам’ятав, що наказував шофер перед початком вояжу, беріг буквально кожне його слово, а потім… ну, не те щоб забув, просто зрозумів, що кричати, вимагаючи екстреної зупинки, запізно.

Порятунок знайшовся сам собою: половинка останнього вікна, якраз того, біля якого я сидів, могла зсуватися, відкриваючи доступ до огрійливого тропічного повітря за бортом мікроавтобуса. Я швидко смикнув куцу чорну ручку вбік і вистромив якомога ширше роззявлений писок назустріч теплому вітру. І саме вчасно, я вам скажу, бо шлунок у ту ж мить зібрався з останніми потугами і вишпурнув перші шматки їжі…

Ет, щоб ви там не казали, ото було видовище! Ні словом сказати, ні пером описати. Навколо проносились прегарні краєвиди, дорога змійкою звивалася вниз, а я хвацько ригав, на повному ходу звісившись з вікна маршрутки, під захопленими поглядами сусідів-пасажирів та водіїв зустрічних авто. Руде дівча з Барселони запопадливо піддержувало мене ззаду за шорти, аби в своєму інтелігентному пориві не заблювати боки автобуса я надміру не перегнувся з вікна. При цьому я ще й встигав милуватись запаморочливими тропічними ландшафтами — бурхливо зеленими схилами гір північного Чіапасу.

Довго, ох і довго мене там вивертало! Я виплюнув сьогоднішній сніданок, затим вивергнув усю учорашню вечерю, услід полетів ситний обід Ани Марії Камерас. По-моєму, я навіть роздивився на дорозі послідки того такосу, що наїв ще у Пуеблі. Зрештою, виснажившись вкрай, змокрілий та позеленілий, з надутою вітром зачіскою, як у найкращі роки Елвіса Преслі, я впав на своє місце і прикрив вікно.

— Оце ти утнув, аж дух перехопило, — шанобливо вимовила іспанка. — Я ще такого не бачила…

Я нічого не відказав, але подумки затято пообіцяв собі після повернення додому написати на форумі «TripAdvisor» такий відгук про цю трикляту дорогу з Сан-Крістобаля до Паленке, на фоні якого сварливі розумування заїдливої американки здаватимуться милими різдвяними колядками.

Я приїхав у Паленке втомлений, голодний і розбитий. Мене ще досі нудило після жахливої гірської дороги і, хоч я й вивергнув з черева усі поживні шматки, але їсти все ще не міг. Надворі стояла справжнісінька тропічна спека. Те, заради чого я приперся в таку далечінь, — одне з найвідоміших стародавніх міст майя — цікавило мене в той момент менше всього. Хотілось впасти на асфальт, заснути, і борони Боже, щоб приснились автобуси…

Проте я незчувся як усі погані відчуття минули, наче їх водою змило, варто мені було наблизитись до руїн. Майже дві години я безперестану дряпався на піраміди, продирався крізь стіни напівзруйнованих храмів, спускався до могил майя, зовсім не відчуваючи спеки, втоми чи голоду. «Храм Сонця», «Храм Хреста», «Храм написів», а ще палаци, гробниці, барельєфи змусили забути про нещодавно пережиті на шляху до загубленого міста потрясіння.

Коли в усьому Паленке не лишилося жодного квадратного метра, куди можна було б зазирнути, я всівся в тіні розлогого тропічного дерева в одному з глухих закутків археологічної зони. Переді мною простягся рівненький, акуратно підстрижений газон, а поодаль покоїлись залиті сонцем величні руїни. Поряд проходили люди, неспішно, повагом. Склавши ноги лотосом, спершись спиною на прохолодну кору старого дерева, просидів так до самого закриття розкопок.

Я був за дванадцять тисяч кілометрів від Батьківщини, серед чужих і незнайомих мені людей, у самому серці суворої загадкової землі, сини якої віками молились чужим мені богам. Але я чомусь теж захотів там залишитись.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.