XII. Rembo stuff[112]

XII. Rembo stuff[112]

Хоробрість не завжди гарчить. Іноді хоробрість — це той тихий голос в кінці довгого дня, який промовляє: «Завтра я спробую знову».

Анна Ханнінґейк

Справжніх шукачів пригод завжди було обмаль. Людство знало немало ризикових та авантюрних людисьок, яким ніколи не сиділося на місці, але вони зроду не стали б шукати неприємностей на свою голову просто так, заради гострих відчуттів. Для того, щоб встромити свою макітру в коловорот пригод, потрібен гарний стимул. У всі віки для різношерстих джентльменів удачі такими стимулами були слава, багатство і всякі інші, супутні їм товари. А за відсутності вищезгаданого навіть найвідважніші пройдисвіти вважали за краще дати драла перед небезпекою, особливо якщо були впевнені, що ніхто не застукає їх за таким безславним діянням.

Ви вже, мабуть, встигли подумати, що зараз я почну чергову хвалебну оду жменьці людей, навсправжки відданих її величності Пригоді, котрі тільки те й роблять, що по три рази на день стрибають на линві з мосту, дряпаються без страховки на найкрутіші бескиди і лізуть обніматися з левами. А потім, вдаривши себе кулаком у груди, розказуватиму, як з високо задертим носом я помарширував підкорювати тропічні ліси на півдні Мексики. Нічого подібного, панове, бо насправді не все так елементарно в цьому житті. Не тільки ті, хто полював за багатством і славою, опинялися втягнутими в справдешні пригоди: чимала частка найзапекліших авантурників надибувала свої пригоди не за власним бажанням. Комусь щось недоказали перед дорогою, хтось переплутав рейс, інший повернув не туди на роздоріжжі, а дехто просто-на-просто не відав, на що йде. Останнє — це про мене.

Оплачуючи триденний тур по руїнах майя в Сан-Крістобалі, я ненароком помітив у журналі реєстрації те, що інші мандрівники платили лише за одноденний вояж до руїн Паленке. Ніхто, абсолютно ніхто не їхав далі.

— А що після Паленке? — спитав я в огрядної жіночки-оператора.

— Після Паленке… кгм… е-е-е… там екотур… екотур по джунглях. Бонампак, Яхчілан, ночівля у готелі в джунглях, а потім… ну, трохи погуляєте по тропічному ліску.

- І все?

- І все.

— Давайте.

Отак просто і легітно я підписався на одну з найбільших авантюр свого життя, завуальовану милим palabra[113] «екотур».

— Вас підберуть у Паленке, — кинула жіночка мені навздогін після того, як я розрахувався і вийшов з контори.

Якби ж то знаття, що насправді ховалося за цим, на перший погляд невинним словечком. Але тоді я нічого не знав про давній мексиканський звичай називати кепські штукенції хорошими словами.

* * *

Я визирнув надвір крізь пожовкле і потріскане скло мікроавтобуса. Ми щойно в’їхали на круглу галявину, вирубану в хащах. По периметру її оточувала непрохідна стіна, сплетена із зелених ліан, сірого чагарнику, коричневого пагілля та коренів. Причому, то була стіна в прямому розумінні слова: без мачете людині крізь неї нізащо не продертися. На прогалину можна було втрапити лише через прорубану стежку, яка вела від основної дороги і через яку щойно протиснувся наш замизганий карапуз-автобус.

На чистині стояло півдюжини крихітних бунгало з москітними сітками замість стін, стягнутими нагорі на кшталт балдахіна, і покрівлею з висушеного пальмового листя та очерету. В кожному бунгало тулилось одне ліжко й табурет. Більш вишуканих номерів мені не довелось стрічати за все життя.

Між бунгало ліниво проходжувались свійські індички, подзьобуючи траву. Неподалік видніли дві більші будівлі з глиняної цегли, вимазані вапном. Одна з них, як виявилось, правила за їдальню, а в іншій містились душові, туалет і спільний умивальник. Таким було наше останнє пристанище перед походом у джунглі, останній форпост цивілізації перед лицем незвіданого, який у буклеті безсоромно величали «готелем у джунглях».

Коли ми в’їхали на галявину, просто у її центрі, куди не сягала тінь від окружної стіни дерев, сиділо п’ятеро мандрівців, понуро схиливши голови. Нагадували вони котів, яких насильно викупали у ванній з шампунем, — такий самий мокрий, заліплений і максималістсько-ображений. Навкруг них валялись, недбало розкладені під сонцем, усі їхні речі, починаючи від капелюхів і закінчуючи шкарпетками та носовими хустинками. Речі були такими ж мокрими й потріпаними, як самі мандрівники.

Їх було п’ятеро — попередня групка сміливців, котрі погодилися спуститись в нетрі. Зараз наш автобус мав підібрати їх і одвезти назад у Паленке, в місцини, де слово «цивілізація» ще зберігає якесь значення, а на зміну їм полишити нас трьох.

Хтось з того похнюпленого гурту першим помітив наш мікроавтобус. Одразу за тим він видав з горлянки такий приголомшливий і дикий звук, що з їдальні в другому кінці галявини посипалась штукатурка, а кілька мавп з довколишніх бавовняних дерев[114] перелякано кинулись навтьоки. Потім вони всі разом зірвались на ноги і побігли, спотикаючись і лементуючи, до нашого автобуса. Нещасні приборкувачі нетрів неслися з простягнутими вперед руками, роззявленими ротами і розчепіреними пальцями, ледь не плачучи від щастя. Здавалося, вони ладні цілувати наш мінівен (повірте, я ніскільки не гіперболізую).

Я дивився на те все з подивом. Нарешті повернувся до Френка, штрикнув його ліктем під бік і мовив:

— Глянь, ну й дурні! Вони щойно побували у феєричному екотурі по джунглях, а біжать за автобусом, наче за ними женуться всі демони пекла.

— Еге, — тільки й сказав Френк.

За якихось п’ять хвилин ми помінялись місцями. Групка пожмаканих подорожніх набилась в автобусик, а ми втрьох — я, Френк та Крістіна — опинились на відкритій галявинці під палючим сонцем Чіапасу, поскидавши на купу наші наплічники.

Водій відсалютував нам, побажавши удачі, зношений мінівен захарчав двигуном, розвернувся і крізь отвір у зеленій стіні посунув назад. Допоки зелень не заковтнула мікроавтобус, я дивився йому услід і встиг розгледіти русявого хлопа, який прикипів обличчям до заднього вікна. По-моєму, це він першим забачив, як ми в’їжджали на галявину. Молодик оглядав наше тріо потухлими впалими очима з таким переляком і розпачем, наче лишав нас ночувати в середньовічному замку з привидами, при цьому ще й скрушно хитаючи головою з боку в бік.

— Диваки, їй-бо! — ще раз сказав я Френку.

— Ага… — сказав Френк.

Хащі спочатку глитнули автобус, затим розчавили шум його двигуна, немовби джунглі квапилися витравити зі своєї плоті вульгарні нагадування про цивілізацію, що так безцеремонно вдерлась до віковічного царства незайманої природи. Незвично було усвідомлювати, що тут немає Інтернету, телевізорів, свіжих газет і холодного пива, а єдиний привілей цивілізації — електричне освітлення — забезпечує маленький і смердючий дизель-генератор.

Я обернувся і ледь не зойкнув. На галявині акурат за нашими спинами стояв старий низенький індіанець. На ньому була зелена футболка з коротким рукавом, аж посіріла від бруду, коричневі полотняні штани і гумові чоботи. Ніхто не чув і не бачив, як він підійшов до нас. Старий майя скидався на лісового демона, який щойно вигулькнув з-під землі.

Індіанець помітив, що я витріщаюсь на нього, й ошкірився кривою усмішкою, оголивши криві жовті зуби. Я пересилив себе, щоб не скривитися. Його зморшкувате обличчя було б потворним, якби не виразисті та колючі очі кольору темного граніту. (Потворним як на європейські мірки, але серед мавп він був би, без сумніву, першим хлопцем на селі.) Майя щось сказав до мене своєю гортанною говіркою. Ага, так я й зрозумів. У відповідь я пальнув у нього кілька слів англійською, ну так, про всяк випадок, а раптом зрозуміє. Але мої слова відскочили від його плаского лоба і загубились у шумі цикад.

Після невдалої спроби навести вербальний контакт з прибульцями, індіанець взявся щось показувати на мигах. Довгий час безрезультатно, поки зрештою Френк не пробубнів:

— Я зрозумів. Він хоче показати нам, де ми спатимемо.

* * *

З Френком та Крістіною я познайомився по дорозі до цього відлюдькуватого пристанища в хащах (називати його готелем язик не повертається).

За годину до нашої зустрічі мене просто викинули при дорозі за кілька кілометрів від Паленке, і наказали чекати поки за мною не приїдуть.

Пам’ятаю, водій розчулено подякував мені за те, що я примудрився не заблювати автобус, руденьке дівча помахало на прощання хустиною, і компанія, з якою я приїхав до Паленке, успішно відбула в Сан-Крістобаль — назад у цивілізацію. Я прочекав майже годину в заростях біля траси і вже почав добряче хвилюватися, коли на дорозі нарешті заторохкотів автобус. Хоча, щоб назвати оте залізяччя автобусом, треба або бути сильно п’яним, або до цього моменту жодного разу в житті не бачити автобусів. Переді мною спинився звичайнісінький фургон з двома рядами сидінь у кузові.

Шофер висунувся з вікна і, тримаючи перед самим носом якийсь папірець, спитав:

— K?druk? — смішно ставлячи наголос на перший склад.

— Кідрэк, Кідрэк, — поправив його я.

— No, no, K?druk, — розвів руками шофер, мовляв, з іншим наголосом не беремо.

Я здався:

— Добре, я — К?друк.

— Ну то залазь всередину!

Я забрався у ту бляшанку на колесах, де й здибався з Френком та Крістіною.

Френк був на рік старшим від мене, на голову вищим і значно кремезнішим у плечах. Крістіна, тиха і спокійна дівчина, порівняно з її дебелим бойфрендом виглядала зовсім крихітною, але це тільки додавало їй шарму та привабливості. Я так і не зміг зрозуміти, що таке тендітне створіння робить у цій глухомані. І хлопець, і його подружка мали вугільне волосся, смаглу шкіру й темні очі. Я спочатку навіть подумав, що ця парочка — мексиканці, або принаймні з іспаномовної країни. Але вони виявились жителями Нью-Йорка, через що, як і я, ні бельмеса не тямили іспанською.

Ми одразу заприятелювали. Ми просто не мали іншого вибору: попереду нас чекали два непростих дні у самому серці мексиканського тропічного пралісу.

* * *

Старий майя показав нам, хто де спатиме. Моє бунгало ховалось під самою стіною в дальньому кінці просіки. Я притяг до нього наплічника і розлігся під москітною сіткою. Робити не було чого. Просто лежав і дивився на очеретяну стріху. Над сіткою гули москіти, під дахом повзали різнокольорові гребінчасті ящірки, завдовжки з мою долоню, а ще мурахи і маленькі павучки. Знадвору долинав хрускіт гілляччя і вереск мавпочок. Я прикинув, скільки ще різноманітної живності вибереться зі схованок з настанням темряви. І серед усього тутешнього звіринцю мені доведеться ночувати.

Зненацька відтіля, де знаходився будиночок з душовими, долинув істеричний заливистий вереск. Верещала Крістіна, аж захлиналась, бідненька. Я чомусь не здивувався. Ще раз повільно обдивився свою стелю, де якраз запекло лупились дві бокасті ящірки, порахував павуків і ліниво підвівся — пішов з’ясовувати, що там скоїлось.

Біля мазаної халабуди уже стояв Френк і заспокоював закутану в рушники мокру Крістіну. Дівчина так швидко белькотіла англійською, що я ледве добирав, про що вона торочить. У її надривній розповіді раз-по-раз проскакувало «damned wasps[115]». Я став поряд, діловито заклавши руки в кишені.

— Що, надибала павука? — спитав я таким тоном, яким чоловіки зазвичай промовляють «ох уже ці дівки».

— Зайди всередину і подивись, — грубувато відрубав Френк.

Я зайшов і тут-таки кулею вилетів назад. Причому вилетів, мабуть, втричі швидше, аніж заходив. Під стелею хатинки, над жіночою душовою кабінкою висіло чимале осине гніздо. Але не так наганяло страху те гніздо, як його господарі. Оси були завдовжки з мій вказівний палець і зовсім не поступались йому товщиною.

— Ну як? — спитав Френк.

Навіть знадвору було чути, як смугасті монстри зловісно гудуть над гніздом. Я спочатку трохи помовчав, аби показати, що аніскільки не переполохався, тоді заклав руки назад до кишень і діловим тоном (мовляв, та що мені ті оси) мугикнув:

— Я помиюсь у Сан-Крістобалі…

Зранку за нами приїхала древня бура халабуда, у якій насилу вгадувався черговий «Dodge», випущений ще десь у кудлатих 1950-их. За кермом сидів огрядний індіанець з масивними золотими перснями на пальцях. Бонампак і Яхчілан знаходяться на індіанській території, ніхто, окрім індіанців, не має права туди в’їжджати; катаючи рідких туристів на своїх допотопних фургонах до руїн і назад, багато нащадків майя непогано заробляє собі на життя.

Власне, машина виявилась не в надто поганому стані. Мені особливо сподобались старомодні диски на колесах, гладенькі і блискучі, які до цього бачив лише в старих фільмах. Всередині нас чекали м’які шкіряні крісла старого фасону, між яких витав приємний запах лаванди і звуки мексиканської музики.

Перед від’їздом старий індіанець, який вчора зустрів нас, мигами показав нам, щоб ми взяли з собою репелент та воду. Я махнув, що усе в порядку, і ми рушили.

До Бонампаку втрапили швидко і без пригод. Водій висадив наше товариство там, де закінчувалась розбита ґрунтова дорога, після чого ми ще мусили пройти кілометр чи два, аби дістатися до руїн.

Щойно ми вискочили з фургона, як серед місцевої комарні рознеслась радісна звістка про те, що підвезли свіжу українську кров. Ненажерні кровопивці накинулись на мене, наче їх до цього спеціально тиждень не годували, я ледве встигав відбиватися та намащувати відкриті частини тіла репелентом.

Бонампак порівняно з іншими виявився скромним древнім містом. Увесь археологічний сайт складається з розчищеної галявини, посеред якої стримлять кілька високих стел з майянським різьбленням, укритих від дощу розлогими навісами. На одному з кінців галявини здіймається вгору розчищена від зелені чималенька піраміда. З боку галявини до її вершини веде круте полотнище сходів, тоді як протилежна сторона піраміди ховається в хащах. На плескатій вершині масивної кам’яної будови ліпляться один до одного чотири напівзруйновані храми, кожен не більший за звичайну кімнату; дещо нижче від них піраміду підпирають два святилища, до яких тягнуться окремі сходи. Ліворуч і праворуч проглядались останки ще якихось споруд, але джунглі встигли добряче попрацювати над ними, залишивши нечисленним відвідувачам лиш покриті мохом фундаменти.

Це був найменший археологічний сайт із тих, що мені довелось побачити. Попри це, Бонампак вельми відомий, головним чином завдяки тому, що в одному з храмів збереглися стародавні фрески майя. Древні малюнки покривають стіни трьох кімнат, майстерно відображаючи священиків і знать під час парадних святкувань, воїнів та полонених у бою, а також танцівників у масках богів та розкішно вдягненого Чаан Муана, властителя Бонампака, який потопає в оздобах на пишному троні.

Я спочатку роздивився фрески, зробив пару знімків, а потім видерся на вершечок прим’ятої часом піраміди. Роззирнувся. Довкола, скільки сягав зір, стелилися здичавілі непролазні тропічні ліси. Жодного просвіту чи хоча б якогось натяку на людське житло. Один лиш набухлий матрац зелені під яскравим тропічним сонцем. І так до самого виднокраю.

— Оце то в глушину ми забралися, еге? — бовкнув Френк, який і собі видерся нагору.

Я мотнув головою на знак згоди. Внизу під нами — жодних місць для паркування, кіосків із сувенірами, асфальтованих доріжок. Жодних розбещених туристів. Лише вузька галява, румовище, віковічний ліс.

— Real stuff, no bullshit[116]! — мовив Френк.

Побувши десь із годину в Бонампаку, наша компанія повернулась до фургону і продовжила шлях на південь.

За годину чи півтори водій привіз нас у невелике селище. Кілька глинобитних мазанок, одна комора і тісний ресторанчик сором’язливо купчилися на березі річки, що носила ймення Усумансінти і служила кордоном між Мексикою та Гватемалою. Трохи далі за будівлями маячів замшілий причал з припнутими кільканадцятьма плоскодонками.

Наш водій довго перемовлявся з одним із човнярів. Ми з Френком терпляче чекали його під палючим сонцем. За кілька хвилин мексиканець повернувся і роздав нам рятувальні жилети.

— Беріть з собою побільше води, там її не буде, — проказав він останнє напуття, — он там вас чекає човняр. Хай щастить!

Ми кивнули йому та спустились до причалу. Через спеку говорити не хотілося. Цинамонові води мляво хлюпали вздовж плескуватих берегів, полискуючи брунастими спалахами. Плоскодонки ліниво погойдувались на хвилях. Кожен човен був метрів десять завдовжки і не більше метра шириною, а посередині мав навіс з пальмового листя для захисту від сонця. Френк підстрахував Крістіну, а за дівчиною на хистку палубу заплигнув я. Останнім до човна зайшов стерновий, гарно збудований юнак у чорних штанях та чистій, хоч і запраній білій сорочці. На розхристаній шиї у нього теліпались дерев’яні вервиці з хрестиком, а до сплющеного носа приліпились модні спортивні окуляри. Усе разом надавало йому доволі екстравагантного вигляду.

— Est?mos listos[117]? — голосно спитав він і, не дожидаючись відповіді, завів моторчик.

Човновий двигун трохи попручався, але перегодя таки загарчав, випустивши над собою грибок сірого диму. В повітрі добряче засмерділо соляркою. Човняр побожно перехрестився і спрямував плоскодонку вниз за течією.

Розмаїта зелень з покотистих берегів заповзала в грязьку воду, повністю скриваючи надбережжя. Деякі дерева підхоплювалися буквально з води. Ми славно шкварили між ними розплавленою каштановою течією, затиснуті з обох боків пухнастими малахітовими заростями й прикриті згори блакитним полумиском неба. За нами метляв іскристий шлейф бризок і сизий димок двигуна.

За одним із вигинів річки я уздрів військовий пост на правому березі. І то, знаєте, геть такий як у фільмах показують: купа навалених один на одного мішків з піском, між ними кілька кулеметів та міномет, а поодаль — командна будка під навісом з пальмового листя. Між кулеметами проходжувались засмаглі військові в кепі з коротким козирком та сорочках із закачаними рукавами. Вони проводжали нас поглядами, а ми проводжали їх, поки наш човен не зник за наступним вигином Усумансінти.

— Там Гватемала? — спитав я човняра, тицьнувши пальцем на протилежний берег, туди, де щойно зник прикордонний пост.

— S?, se?or.

Я не знаю, що він там собі надумав, але за хвилину після мого питання наш опецькуватий шкіпер круто повернув плоскодонку в напрямку зелених заростей на гватемальському березі. Через кілька секунд ми проскочили центр річки і запливли в територіальні води Гватемали.

— Est?mos ya en Guatemala, se?or[118].

Я кивнув. За два з половиною тижні я більш-менш освоївся з іспанською, аби розуміти, що мені кажуть. Я, звісно, не зрозумів, нащо той піжон таке виробив, але, подумалось тоді, нехай дитя побавиться. В разі потреби, припускав я, ми поспіємо втекти на мексиканську територію, якщо, звичайно, гватемальським прикордонникам не пощастить накрити нас першим мінометним залпом.

Так що формально за цю поїздку я побував у двох країнах Нового Світу: Мексиці та Гватемалі.

Яхчілан порівняно з Бонампаком виявився величезним культовим центром. Древнє місто складалося з кількох різних частин — Gran Plaza (Головна Площа), Gran Acr?polis (Великий Акрополь), Peque?a Acr?polis (Малий Акрополь) та Templos del Sur (Храми Півдня), розкиданих на узвишшях над брунастою Усумансінтою. Різниця у рівнях між Gran Plaza та Храмами Півдня складала майже триста футів. Нині між їх руїнами зовсім не зосталось проходів, тому нам доводилось дряпатися просто у джунглях під акомпанемент тигрячого рику, який створювали нікчемні мавпи-ревуни.

Це була найбільш дика і неприступна місцина з усіх, які мені довелось навідати в Мексиці. Мені лестило, що я, простий пересічний українець, дійшов до такої чортової глушини, де навіть туристів зі Штатів чи Британії не часто можна побачити, а що вже казати про співвітчизників з України. До Яхчілана не було жодної дороги по суші, асфальтової, кам’яної чи ґрунтової, біля нього не було поселень ні зі сторони Мексики, ні Гватемали. Дістатися туди можна лише водою — на човнах по Усумансінті.

Усе навкруг стояло заросле, запущене, вщерть обвите в’юнкими ліанами; у Яхчілані ніколи не велись розкопки. Мабуть, саме через це Яхчілан найбільше припав мені до душі. Зовсім не через сувору велич, витонченість чи екстравагантність архітектури.

Просто… Яхчілан — справжній. Яхчілан має те, чого не має жоден інший археологічний сайт: атмосферу первозданної дикості, не підпертий бетонними дорогами, не звульгаризований всюдисущими продавцями непотребу, язикатими гідами та полчищами роззявкуватих туристів. Він зберіг дух великих майя — дух своїх творців. Там усе по-справжньому: справжні джунглі, справжні індіанці, справжня спека, що розтопленим плавом ллється з розжареного неба. І піраміди там справжні. Таких більше нема ніде…

Тої ночі ми знову ночували в «готелі», на який звідусіль насувались первозданні нетрища: він був ще більш дикий ніж той, у якому провели ніч напередодні. Я довго не міг склепити очей, дослухаючись, як за сіткою, за якихось кілька метрів від мене, копошаться і перегукуються невідомі тварюки.

* * *

Другого ранку ми знов піднялись на зорі. Молодий худорлявий провідник з очима, як у ящірки, чекав надворі. Ще один типовий майя. Він мало чим відрізнявся від древніх, намальованих на стінах храмів у Бонампаці: такий самий високий лоб, довгий приплюснутий ніс, витягнута вперед нижня щелепа. Я дивувався, як за стільки століть його предкам вдалось уберегти власну кров від іспанських домішок. Інцест? Чи може їх, нащадків майя, значно більше в цих диких пущах, аніж показують офіційні дані?

Після сніданку ми вишикувались перед ним з готовими наплічниками. Він навіть не оглянув нас. Не спитав, чи є у нас вода і репелент. Взагалі нічого не спитав, лише коротко буркнув:

— Vamos[119]!

Потім розвернувся і почимчикував до похмурого тропічного бору, заклавши півметрового мачете на плече.

Він мені одразу не сподобався. Голос у нього був, знаєте, як котлета в шкільній їдальні: твердий і несмачний.

За провідником, цявкаючи наліво і направо, теліпалась його дворняга, а за нею чеберяло наше тріо, поки що радо перемовляючись і крутячи головами навсібіч.

Пройшовши кілометрів зо два, ми повернули з обходженої дороги і вступили в душний праліс. Нас миттю накрило спекою.

До останнього моменту я ще вірив, що «екотур» — це «екотур», тобто така собі мила прогулянка протоптаними стежками тропічного лісу, адаптована під розніжених туристів. Але чим далі ми йшли, тим щільнішими ставали довколишні зарості, загущуючи ядучі випари. Духота напосідала, вливалась крізь вуха, ніздрі і рот, плавила очі. З кожним вдихом шматки блювотно теплого повітря липкими кавалками скочувались у легені. Скоро крони тропічних дерев зімкнулись над нашими головами непроникним панциром, а ми продовжували йти, прокладаючи дорогу в монолітних сутінках.

Останні сумніви стосовного того, що чигає на нас попереду, розвіялись, коли наш маленький загін опинився перед мілким, хоча доволі широким потічком. Ширина струмка сягала метрів чотирьох-п’яти, хоча в найглибшому місці діставала ненабагато вище колін. Вода була чистою. На дні в піску проглядались великі круглі камені.

Молодий майя, не задумуючись, перетнув прудку течію вбрід і вичікувально спинився на тому боці. Його ящіркові очі загадково полискували з того берега.

— Ми що, маємо йти за ним?! — вирячився на індіанця Френк.

Я не був надто шокованим, але мені це теж не сподобалось.

— У тебе є інші варіанти? — кажу.

— Нам… нам ніхто не казав про таке, — по-дитячому ображено прогудів Френк.

Провідник нетерпляче махнув нам з того берега, мовляв, давайте ворушіться, і знову з незворушним виглядом втупився у простір над нашими головами. На якусь секунду я намацав його погляд і схопив лукавий полиск крихітних очей. Присягаюся, він знущався з нас. Я так і сказав Френкові:

— Цей макака з ножем з нас збиткується.

Я наче чув, як макака глумливо промовляє: «Що, не сиділось удома? Захотіли джунглів, ґрінго? Так ось вони, ваші джунглі! Насолоджуйтесь!»

Френк, Крістіна і я так і стовбичили на місці, збараніло переминаючись з ноги на ногу. Молодий майя нарешті розтулив рота і вперше з якимось гортанним акцентом проказав більше одного слова заразом:

— M?s r?pido, por favor[120]!

Я опустив очі на свої кросівки. Славні шкіряні кросівки, куплені під час різдвяного розпродажу в Kista Galleria в Стокгольмі. «Ех… файні були патинки, — подумав я і зайшов у воду. — На, мавпо, наїжся…»

Струмина накотила холодом і трохи остудила розпашілі кінцівки. За мить, чвакаючи розбухлим від води взуттям, я видряпався на протилежний берег. За мною у воду обережно вступив Френк, після нього, ошаліло кліпаючи очима, пішла Крістіна.

Подолавши переправу, ми продовжували йти вперед, насилу встигаючи за індіанцем. Хащі вурдилися і густішали. Здавалось, зелень росла з самого повітря. Звідусіль капало за виворіт, лізло в очі, штрикало під бік, чіплялося до рюкзака. Денне світло непомітно зникало з простору, вивітрювалось, наче якась невідома сила висмоктувала його з-під дерев, заміщаючи слизьким малахітовим гасом.

Крістіна постійно відлипала від гурту, тому зрештою ми змінили порядок процесії, бо ще, чого доброго, загубимо її в цьому смарагдовому пеклі. Тепер уже я замикав групу.

Усе було якесь гіпертрофоване. Траплялись листки папороті завбільшки з креслярський стіл, дерева ховали чубаті шапки так високо, що й не розгледіти, жуки могли накрити півдолоні.

Миршава стежина, якою нас вів індіанець, щодалі ставала миршавішою, а небавом зачахла, геть принишкла серед чагарів та густого шару зогнилого опалого листя. Саме тоді я напрочуд ясно усвідомив: коли щось трапиться з індіанцем або коли він покине нас, ми ніколи не виберемося з цього смарагдового тартару. Я сказав про це Френкові, але молодий американець байдуже знизав плечима — джунглі почали сповивати його клейкою апатією. Під час одної з нечастих передишок я спитав про це у похмурого майя, енергійно помагаючи собі жестами:

— Тут десь є дороги, стежки? Чим ти керуєшся, коли ведеш нас?

— Це і є дорога, — провідник ткнув мачете перед собою.

Там, куди він тицьнув, проглядалось таке ж плетиво з галузин, шипів та ліан, як і праворуч та ліворуч від мене. Крутніть мене кілька разів навколо себе, і я не зможу показати звідки щойно вийшов. Я втратив відчуття часу й напрямку, я вже не знав, де схід, а де захід, де верх і де низ. Навкруги — тільки одноманітний простір, по самі вінця заповнений дикими джунглями.

Я байдуже стенув плечима. Індіанець кілька разів майстерно махнув мачете, обрубавши ліани і гілля, а тоді повторив:

— Ось це і є дорога.

Він уникав мого погляду, спритно ховаючи відполіровані камені своїх очей.

За хвилину він підняв нас на ноги і примусив продовжити путь.

Я мав слабку надію, що сюрпризів більше не буде, але через півгодини стрівся новий струмок, який уже сягав майже до пояса. Довелося мочити шорти. Вода вдруге приємною прохолодою огорнула тіло, однак змила з ніг увесь репелент. Поки шкіра не обсохне, бризкати нову порцію було марною тратою часу і дорогоцінної протимоскітної рідини. А де ж воно висохне у такій вологості? І от, не встиг я висунутися з води, як на мене з радісним верещанням налетіла ціла хмара голодних москітів. До спеки і мокрого взуття додалась тепер ненаситна комарина зграя.

Індіанець не збавляв темпу. Я починав ненавидіти його. Він просто убивав нас. Більше морально, ніж фізично. Ми задихались, наковтавшись глевкого повітря, ми обливались потом, ми стогнали від комарні, а він собі знай бадьоро чимчикував, розмахуючи мачете. Його погляд, постава, усі його рухи наче промовляли до нас: «Це мої джунглі».

Кілька разів я гукав йому, щоб він трохи пригальмував або й узагалі спинився. Він не реагував. Нарешті я гарикнув на нього так, що його дворняга аж підскочив на місці. Лиш тоді провідник обернувся і щось сердито відказав мені, затято жестикулюючи.

— Що він лепече? — роздратовано спитав я.

— По-моєму, — невпевнено відповіла Крістіна, — він каже, що якщо ми хочемо сьогодні повернутись до людей, то повинні йти так само швидко як і він, інакше ночуватимемо в джунглях.

Не знаю, чи правильно вона його зрозуміла, але після того я припнув язика і тихо трюхикав назирці за індіанцем.

Години тягнулись повільно, ніби торішній мед, а ми йшли та йшли вперед. Дворняга, провідник, Френк, Крістіна і я. Ніхто вже не дивився ні навсібіч, ні перед собою, ніхто не клацав камерою. Ми крокували мовчки, схиливши голови, втупившись під ноги.

Швидкі потічки і далі траплялись на кожному кроці, скоро я перестав звертати на них увагу. Однак, коли ми спинились перед справжньою бурхливою рікою, я не стримався і вилаявся як слід. Річка була не така вже й широка, зате в глибину сягала добрих півтора метри. Що означало: замочити доведеться все. Але іншого вибору не було. Мовчки я відщепнув від пояса сумку з документами, підняв її над головою на витягнутій руці і слідом за Френком та Крістіною сунувся в струмовиння.

Через брід хтось завбачливо перекинув мотузку, за яку доводилось триматися, аби не шугонути вниз за течією. Ми повільно брели, обережно ступаючи по слизьких каменях, борючись з напором води, апатією та мокрими рюкзаками. Подекуди вода сягала горлянки. У таких місцях Крістіна безпомічно теліпалася на вірьовці, не дістаючи ногами дна. Тоді я на якусь мить випускав з рук мотузку і підпихав дівчину уперед, де її ловив Френк і підтягував за собою. Якось не задумувався тоді, що трапиться, коли я раптом не втримаюсь на ногах і бурхливий потік поволочить мене донизу.

Якимось дивом нам вдалося переправитися без втрат. Якщо не рахувати того, що Френк таки примудрився замочити пакет з власними документами. Відсапуючись, ми лежали на протилежному березі прямо на корінні дерев і вогкому листі. Індіанець стояв поряд і ліниво длубався мачете у корі якогось дерева. Москіти цілими тоннами напосідали на наші мокрі тіла. Важко дихаючи, захлинаючись від власного поту, закусюючи піт москітами, обкусаний, подряпаний, мокрий і вимучений я пригадав ту чорнопику корову в Сан-Крістобалі разом з її словами: «…Трохи погуляєте тропічним ліском».

Після тої ріки я перестав рахувати переправи. Який сенс? Я і так був мокрий як квач. Наскрізь промокли усі мої речі. Ціною нелюдських зусиль вдалося зберегти сухим лише паспорт.

Пополудні я вже не усвідомлював що роблю і куди йду. Спека напхала мозок ватою. Піді мною — чавкання мокрого взуття, наді мною — гул москітів, попереду — скрипіння цикад і власне уривчасте дихання. Потім чергова водна перешкода. Підіймаєш пояс з паспортом, перебираєшся на протилежний берег, принагідно за щось тримаючись, аби не звалитись у воду, чіпляєш пояс на місце, і знову: чавкання мокрого взуття, москітний гул, скрипіння цикад…

Все тіло свербіло, кортіло чухатись в усіх місцях і відразу. Через кожні дві хвилини хотілось пити, та варто було зробити кілька ковтків, тіло миттю покривалося краплинками поту, а після наступних двох хвилин, скільки б не випив, хотілось знову. Протягом одного того дня я скинув п’ять кіло чистої ваги. Джунглі миттєво забирали з організму все зайве.

Під час однієї з нових переправ, вилазячи зі струмка, я простягнув уперед руку, щоб вчепитися за грубу гілляку і допомогти собі вибратись із води. Лише якимось дивом я підняв очі перш ніж схопитися за гілку. Прямо на тому місці, куди я тягнувся долонею, сидів величезний волохатий павук. Дрож від неймовірної відрази пройняв мене до кісток. Я голосно зойкнув і відсмикнув руку, ледь не поточившись у воду.

На мій зойк підійшов індіанець і узрів огидну ворсисту потвору. Він кілька разів легенько штрикнув кошлате павучище кінцем мачете. Одначе павук, схоже, зовсім не боявся і навіть не рушив з місця, загрозливо піднявши передні лапи. Волохатий монстр наче показував, що саме він є господарем джунглів, а ми — лише чужаки. Індіанець, не довго думаючи, підчепив зухвальця мачете і скинув у воду.

— Він отруйний? — спитав я провідника.

Той лиш мигцем зиркнув на мене агатовими очиськами і холодно проказав:

— Vamos!

Ми потюпали далі. Час перестав для мене існувати. Вже не існувало реальності, лиш безконечна удушлива зелень і дивний шум в голові. Відчуття таке, наче торкнувся до вічності…

…Надвечір, зробивши величезне коло, нагодувавши донесхочу кров’ю добру половину усього чіапаського виводка москітів, ставши схожими на привидів, зморені і охлялі, ми повернулись до «готелю», звідки почали свій похід у диявольську глушінь десь на півдні мексиканського штату Чіапас.

* * *

— От, чорт… — буркнув я собі під ніс і всоте подивився на циферблат годинника.

Від того, що я так часто зиркав на свій масивний «Tommy Hilfiger», час, здавалося, спинився зовсім. Мій наручний хронометр з лискучим синім циферблатом та елегантними сріблястими стрілками ось уже майже рік служив мені вірою та правдою. Я надибав його в duty-free магазині на поромі між Стокгольмом та Хельсінкі і майже відразу, не вагаючись, придбав. Добротний, практичний годинник, у якого на циферблаті виведено: «Водонепроникний. 50 метрів». Я приймав з ним душ, плавав у фіордах Норвегії, купався в Акапулько, киснув у басейні Оахаки, не маючи ні найменшого приводу, щоб нарікати на його роботу. І лише в джунглях Чіапасу, після трьох днів у атмосфері зі стовідсотковою вологістю, під скельцем з’явились краплинки вологи…

Я знову, мов зачарований, глипнув на спітнілі стрілки. За три хвилини шоста.

— Чорти б їх забрали, — глянув на Френка. — Мабуть щось сталося.

Френк мовчав. Лежав і не рухався, тільки тяжко дихав, роздуваючи груди і живота, мов ковальський міх. Час від часу він силувано піднімав обгризену москітами руку і ломакою поправляв свої кросівки, перекладаючи їх іншою стороною до сонця, наче смажив на вертелі якусь дичину. Поруч з Френком напівлежала Крістіна. Теж нерухомо. У мене одного ще зберігались бажання і сили відбиватися від обридливої комарні.

Я всівся на пеньку посеред галявини поодаль від американців, вперши лікті в коліна, похнюплено опустивши голову на схудлі руки. Поруч валялись безладно розкидані усі мої речі: мокрі шкарпетки, мокрі майки, мокрі шорти і шкіряні кеди, які увібрали в себе стільки вологи, що тепер сохнутимуть, певне, цілий тиждень. За спиною гілками та колючками щетинився непрохідний зелений мур. Індіанець, вивівши нас із нетрів, одразу кудись зник, полишив нас напризволяще в цьому маленькому світі. В мініатюрному безіменному світі, загубленому всередині безіменної країни, позначеної на картах великою зеленою плямою.

— Коли вони мали приїхати? — кволим голосом проскиглила дівчина.

Френк німував. Втома наповнила його тіло свинцем, а джунглі роз’юшили мозок.

— О п’ятій, — відказав я замість нього.

І знову нестерпна мовчанка…

Раптом з-за стіни пробився ледь вловний підозрілий звук. Я весь підібрався, наче пантера, що готується до стрибка. Невже їдуть? А може… може мені почулося? Напружився і уважно дослухався до кожного шереху, який влітав на розчищену в хащах галявину крізь невидимі щілини в зеленому кільці стін. Але хрускіт цикад, шарудіння вітру серед крон та віддалене погукування мавп затирали усі інші звуки.

— Та де ж вони? Де? — безутішно повторював я сам до себе.

Примарилось… Я зітхнув і опустив голову. Френк вкотре з відсутнім виразом на обличчі перевернув свій черевик. В цю мить я знову виразно почув той звук і уже не міг ні з чим його сплутати: з-за живого частоколу доносилось скреготливе диркання автомобільного двигуна! Присягаюсь, у той момент це був найприємніший звук у всесвіті!

— Ye-e-a-a-a-ah!!! — я ніколи не думав, що можу так кричати. Від стіни їдальні відколовся черговий шмат штукатурки, а кілька мавп попадали з частоколу й кинулися навтікача, подумавши, що за ними женеться кугуар.

За якусь хвилину, безтурботно гуркочучи мотором та розтинаючи низькоросле галуззя, на галявину увірвався сріблястий мікроавтобус. То був зовсім інший фургон, ще старіший від того, що привіз нас сюди, і зовсім інший індіанець-водій, але я готовий був зацілувати їх обох до смерті, так наче вони були мені рідні.

— Автобус, Френку! Автобус! Вони приїхали за нами! — заволав я нелюдським гласом і чимдуж понісся до фургона. Френк, кремезний і дужий Френк із Нью-Йорка, розмахуючи палкою для перевертання кросівок і задираючи покарлючені ноги ледь не до вух, щодуху кинувся за мною.

Я гицав там як дурний, верещав як мавпа, і час від часу любовно обіймав теплий капот старенького «Форда», а з салону на мене витріщались чотири пари здивованих очей. «Нехай витріщаються, недоумки!» — думав я. Мені не було жодного діла до того, що про мене подумають четверо нових сопливих ґрінго, котрі завтра затягнуть на собі зашморг «екотуру» і підуть по наших слідах штурмувати зелені нетрища.

А Френк… Френкові, схоже, було не зовсім байдуже. Американець розчахнув дверцята «Форда», просунув у салон змарнілу чорняву голову і зловтішно просичав:

— Ласкаво прошу до пекла, dummies[121]!

Данный текст является ознакомительным фрагментом.