I. Загублена Мрія

У мене була Мрія. Нічого в тому особливого. Грандіозні чи скромні, серйозні чи безглузді, здійсненні або ж утопічні мрії мають усі.

Як і більшість благопристойних мрій, моя тягнулася корінням з ранньої юності, коли мозок ще не був покритий шкаралупкою цинізму, а очі дивились на світ зовсім по-іншому. Однак на відміну від отих інших мрій, образ яких з роками блякнув і тьмянів, розкисаючи під тягарем обмежень та умовностей заплутаного життя, мені вдалося протягти власну Мрію крізь усі негаразди та прикрощі аж до самого повноліття. Я ніс її із собою доти, доки Мрія не щезла, ставши Реальністю.

Подекуди для Мрії наступали важкі часи. Були екзамени з попсованими нервами, почервонілими від безсоння баньками та купою непотрібного мотлоху в довбешці. Був період дикого захоплення важкою музикою — з довгими патлами і одним-єдиним «I wanna be a rock-star[4]» у голові. Було перше кохання, яке, як то завше буває, роздовбало на друзки усі інші мрії, майже так само як Виговський — війська Трубецького під Конотопом. Проте Мрія лишалась. Хай навіть у вигляді розмитого, ледь вловного марева на задвірках свідомості, що наче легкий запах лісового вогнища і хвої вчувається від футболки після повернення з кількаденного походу в гори. Мені пощастило — я не став одним з тих невдах, котрі занапастили і розгубили більшість своїх мрій, продираючись хащами життя, тому я завжди (…ну, майже завжди) пам’ятав милозвучне ім’я своєї Мрії. А звалась вона — Мексика.

Але давайте про все по-порядку, як кажуть, без вереску і штовханини.

* * *

Я прийшов у цей світ, нічого не відаючи про його прозаїчність. Щойно наловчившись ходити без допомоги старших, ще зовсім малим курдупелем, я натягнув кашкета на вуха і з головою поринув у процес емпіричного пізнання навколишньої дійсності.

Чесно кажучи, кашкет той був лайновий (не те щоб він мені не подобався, просто колір у нього такий був), і це, схоже, немало позначилося на моєму світобаченні. Тож розгулюючи повсюди у лайновому кашкеті, я сприймав багатогранне життя, яке кипіло і бурхало навкруг, достоту так, як його сприймали люди за століття до мене, у ті часи, коли планету ще не обтяжували дари цивілізації, коли саме існування людини було викликом кипучим силам природи, коли безкраїй світ здавався загадковим, сповненим таємниць та небезпек.

Я не знаю, у чому насправді була справа: може, кашкет трохи голову муляв, а може, просто кортіло подіставати дорослих тупими запитаннями, але мені, як і багатьом іншим дітлахам, було напрочуд цікаво пізнавати всесвіт. Я п’явся на найвищі деревини, звідкіль поривався дострибнути до неба, пхав у осині гнізда підпалені ялинові гілки (до сьогодні не можу пригадати мету того експерименту, хоча результат вкарбувався у мою свідомість багряними літерами), пробував надувати котів насосом для велосипеда і дивився, що з того вийде (хто б міг подумати, що все це через отой невдало пофарбований кашкет). Світ мені видавався безмежним, карколомним, подекуди грізним, а значить — запаморочливо привабливим.

Перша неув’язка між моїм тогочасним світоглядом та суворою дійсністю вигулькнула тоді, коли я, споряджений синім портфеликом ще радянського зразка, почимчикував до першого класу. У школі мені розкрили очі на жахливу істину: наш світ тривіальний, усе в ньому можна пояснити, виміряти, побачити та зафіксувати, а багато чого навіть описати формулами. Причому все, що до цього часу могли побачити, виміряти та пояснити, уже побачили, виміряли та пояснили. Під час чергової спроби зафіксувати вуличного кота для чергового надування велосипедним насосом мене осінило болюче розуміння того, що індіанці Північної Америки ніколи не відвоюють Північну Америку назад, що до Альфи Центавра ми не зможемо полетіти, навіть якщо скинемось усією планетою, а Котигорошко зроду не бив писок зубастому драконові, бо драконів не існує.

Трохи пізніше мені вдалося пронюхати секретну реляцію про те, що бісовий атракціон, на який я зопалу згодився, спираючись на авторитет батьків, розтягнеться аж на десять років, тобто що перший клас — це тільки початок, а далі буде тільки гірше. Я відразу пожалкував про своє скороспішне рішення податися до школи і навіть наважився донести своє справедливе обурення до громадськості. Однак батьки розцінили це як бунт і мотивували власну (вельми жорстку) позицію дуже промовистими аргументами, з гучним ляскотом припасовуючи їх до певних частин мого тіла. Після того я настільки глибоко покаявся, що наступного ж дня, смиренно склавши зброю, знову потюпав до школи всотувати новітні знання про те, що світ — то банальна і вельми неінтересна штука.

Школа добряче прополола мій спраглий до знань дитячий мозок, повисмикувавши з нього доблесні фрагменти про королів, лицарів та драконів. Натомість на спорожнілі місця вчителі з воістину ослячою одержимістю втовкмачували інформацію про атоми, молекули, протони, електрони, кварки та всяку іншу муру. Виграшу від того не було жодного. За своє життя я не бачив ні драконів, ні атомів чи електронів, але мусив вірити, що останні існують. Думайте що хочете, але я волів би не знати того всього і вірити у вогнедишних зміїв. І це — незважаючи на те, що лайновий кашкет перестав налазити мені на голову.

Втім, школа не затоптала мого потягу до мрій. З жагою спраглого я одну за одною ковтав книги Джека Лондона, Жуля Верна, Рафаеля Сабатіні, Джеральда Даррела, Тура Хейєрдала та інших подібних авторів. Ночами я плив через Атлантику разом з Христофором Колумбом, пробивався крізь крижані гори Антарктики з Руалом Амундсеном, перебирався через ополонки Льодовитого океану з Робертом Пірі, спускався з Огюстом Пікаром на дно Маріанської западини, атакував набитий золотом іспанський галіон пліч-о-пліч з Френсісом Дрейком. Я марив пригодами Марко Поло, Васко да Гами, Девіда Лівінгстона. І чим більше я читав, тим дужче переконувався, що в сучасному постіндустріальному світі не лишилося місця для романтики та пригод. Ще навіть не дотягнувши до повноліття, я остаточно пересвідчився: нинішній світ глибоко погруз у бруді буденності, а його мешканці стали парадоксально передбачуваними. Життя скидалось на старий нудотний фільм, у якому наперед відомі усі сцени та вибрики акторів, а вам випадає лише покірно догравати нав’язану суспільством роль.

Здавалося, ще трохи — і справжнім мрійникам у цьому світі не буде про що мріяти…

* * *

Але у мене була Мрія, і звали її Мексика, і народилася вона одного чудового дня, коли мені до рук потрапила книга Генрі Райдера Хаггарда «Дочка Монтесуми». Було мені тоді років дванадцять, а може й тринадцять, зараз навіть не пригадаю. Якщо намагатися бути точним і не відходити від істинного плину подій, то остаточно Мрія сформувалася значно пізніше, однак саме з того моменту, коли я перегорнув першу сторінку прославленого роману, пробився її перший в’ялий пуп’янок. У той час я ще не тямив до пуття, у що воно виллється, я навіть помислити не міг, що нетривале захоплення далекою країною переросте заледве не в манію. Єдине, що добряче відкарбувалось у пам’яті після прочитання книжки, — це опис навіженого й зухвалого рейду трьох сотень іспанських кабальєро на чолі зі сміливим Ернаном Кортесом від узбережжя Мексиканської затоки до Теночтитлану. Звитяжний похід, у якому зграя головорізів завдала перцю багатомільйонній імперії, започаткувавши підкорення Мексики, припав мені до смаку значно більше, ніж нудотні описи любовних пригод доньки ацтецького імператора.

Хаггард був неперевершеним романістом. Зазирніть на дозвіллі у його книгу, переконайтесь, як віртуозно він розписав боротьбу ацтеків з поневолювачами, начинивши роман усілякими звірствами святої інквізиції та безчесними підступами іспанців. Я скреготав зубами, читаючи про чергову поразку ацтецького воїнства, а коли діло дійшло до підступного забиття Монтесуми, мене трусило від люті і я ледь не захлинався від праведного обурення. Після того кілька днів навіть перехотілось дочитувати книгу: центральна сюжетна лінія, усі оті амурні фіглі-міглі і любовні шури-мури перейшли для мене на другий план. Зрештою, роман я таки дочитав, хоча потому ще довго ходив набурмосений і на чому світ стоїть псячив і цабанив клятих іспанців усіма лайливими словами, які тільки знав у дванадцять (чи тринадцять) років.

Коли ураганні емоції, збурені романом, примерхли, я сів і замислився, чи бува не вигадкою є усе написане про Монтесуму, імперію ацтеків та Кортеса. Природно, мені заманулось докопатися, де у тому місиві пригод пролягає межа між історичними фактами та бурхливою уявою англійського прозаїка.

Так воно все і закрутилося. З прискіпливістю нишпорки я вишукував усю інформацію про історію Мексики. Не минуло й півроку, як я вже знав про конкісту, конкістадорів та цивілізації доколумбової Америки більше, ніж моя вчителька всесвітньої історії. День за днем посмикані уривки та епізоди конкісти — однієї з найбільш огидних та кривавих сторінок в історії людства — виструнчувались у логічну послідовність подій, а образи найвидатніших її сподвижників, Педро де Альварадо, Дієго Веласкеса, Васко Нуньєса де Бальбоа, Дієґо де Альмаґро і самого Кортеса, набували дедалі чіткіших обрисів. Одну за одною я відкривав для себе цивілізації ольмеків, сапотеків, ацтеків та майя, а слідом за ними — десятки грандіозних пам’яток культури, недосяжно далеких і таємничих.

Нині, озираючись назад, я розумію, що палке бажання п’ятнадцятирічного хлопчака поїхати у Мексику скидалось на тимчасове потьмарення глузду, викликане небувалої сили розладом шлунку. В часи просвітління я досить тверезо оцінював свої шанси дістатися до Мексики, прикинувши, що вони приблизно на 0,5 % більші, ніж у середньостатистичного слона, який затіяв уплав догребти до Американського континенту, відчаливши десь від берега Екваторіальної Гвінеї (і припускаючи, що по всьому маршруту слонові поталанить з погодою і вітром).

Але то вже не мало значення. Мрія жила і давала снагу жити. Я засинав, маючи перед очима неосяжні простори долини Анауак[5], попри те, що сама думка про можливість дістатися туди навіть уві сні здавалася несусвітньо зухвалою. Прокидаючись, я відчував на губах солоний присмак від бризок атлантичного прибою на узбережжі Козумеля[6]. Іноді по дорозі до школи порив сирого вітру, який виплигував на мене з проходу між будинками, приносив із собою шум води, що мчала з вершин Сьєрра Мадре Орієнталь[7] униз, у тропічні ліси, і далі — до океану. На усіх футбольних мундіалях я вболівав лише за збірну Мексики (у ті роки Україна не вельми радувала своєю присутністю на фінальних стадіях Чемпіонату світу). Далека латиноамериканська країна випалювала мозок, надила, немов кароока східна красуня спокушала своїми розкішними принадами. І тоді я остаточно зрозумів: у мене є Мрія, ім’я її — Мексика.

А потім… Непомітно один за одним роки зісковзували у безодню минулого, і невдовзі, як це часто трапляється, усі мрії поволі розчинилися під тиском того, що ми, уже дорослі, звикли називати дорослим життям. Скоро я впевнився: школа — то ніщо, порівняно з тим, що з нашими мріями робить повсякденне життя…

* * *

Вирвавшись з-за шкільної парти, мені не довелось відразу потрапити в оте справжнє доросле життя. Я нікуди не поїхав і вступив до університету у своєму рідному Рівному, акуратному невеликому містечку на заході України. Мешкав, зрозуміло, з батьками, через що житейські буревії ще досить довго оббігали мене стороною. Це дозволяло трохи розслабитись і помріяти, тож у ті часи моя велика Мрія ні на мить мене не полишала.

На останніх курсах мене почала гнітити убивча визначеність усього наперед, яка іноді межувала з приреченістю. Запопадливі викладачі хутко розкреслили моє життя років на десять наперед, прикріпивши мене, наче шматок сірого пластиру, до університету. Річ у тому, що я, будучи затятим активістом та ще й надміру кебетливим, уже встиг, як писав Габріель Гарсіа Маркес, «вивалятись у лайні слави», тому уся викладацька ватага, починаючи з лаборантів і закінчуючи деканом, спала і бачила мене у своїх хвацьких рядах.

Мене коробило не так від того, що доведеться стати викладачем-провінціалом, як через те, що мені цю роль нав’язали. Зі скрипом я закінчив університет, відгуляв випускний і наступного ж дня драпонув до Києва. Не стільки заради грошей чи якоїсь вигоди, скільки через те, аби вчинити наперекір усьому, до чого мене підхльостували, а заодно усім довести, який я крутий та модний. Якийсь час працював інженером, програмістом, менеджером. Вступив до аспірантури, але іншого університету. Хотілось усього і одразу, причому я сліпо вірив, що обов’язково це отримаю. Довго ще смикався туди-сюди із задертим носом, поки врешті моя броня з оптимізму не подалася під безперервною канонадою реального життя, і мені відкрилась істина про те, що я, такий гарний, розумний, з якого боку не глянь білий та пухнастий, у цьому реальному житті нікому зі своїми знаннями не потрібен.

Приблизно у цей же час життя взялось підкладати у голову порожні речі. Гарні машини, гарні жінки — все те, чим нас годує нинішнє суспільство. Життя щодня шепотіло над вухом скрадливим голосом:

— Нє, ну ти мусиш мать машину! Нічо не знаю, роби що хочеш, бери кредит, вигадуй щось. Подивись он на людей. Як так без машини? Ти шо, не мужик?! Мудак якийсь, чесне слово! І цейво, тіки іномарку!

І я, ледве зводячи кінці з кінцями, незважаючи на те, що до машини мені було далі, ніж чубатому Карлсону до надзвукової швидкості, терзав себе думками, де взяти «бабки» на авто, уявляючи, як гасатиму Києвом на найкрутішій тачці. Крім того, ще був потрібен дім, або для початку хоч би квартира в Києві! А затим ще дружину собі підшукати (обов’язково з великими цицьками, інакше ніхто не оцінить). Я розумів, що для всього треба гроші, багато-багато грошей. Я не розумів тільки одного: то вже були не мрії, а мотлох, стружки суспільної свідомості, які незабаром мали остаточно поховати під собою справжні мрії.

Словом, я гарував як віл, на двох роботах, несамовито напружуючись, аби встигати з навчанням, і зовсім не помічав, що дні стали безмежно схожими один на одного. Робота, навчання, потім знову робота, робота, робота, а потім знову навчання, навчання, і… жодного просування вперед. Я чекав, що одного вечора з неба впаде великий кусень грошей, а я піду та куплю собі «Mercedes» S-класу. Старі друзі віддалились, розваги забулись, усе, на що зрідка вистачало часу, — це перегляд якого-небудь фільму на комп’ютері. Я перестав читати художню літературу, натомість бездумно набивав макітру сухими та обмеженими знаннями про програмування, 3D-графіку та CAD-системи[8]. Отак-от тихо і спокійно, набивши довбешку усіляким сміттям, розгубивши по дорозі увесь свій юнацький запал та окрилення, я увійшов у приземлену фазу свого життя. Фаза та зветься існуванням.

Так довго не могло тривати. Слід було щось вигадувати, діяти, інакше я ризикував закінчити свій життєвий шлях намертво приклеєним до дивана перед телевізором, насолоджуючись черговою історією про те, як черговий Брюс «Круті Яйця» Уілліс у черговий раз врятував чергову галактику, вимахавши при цьому усіх блондинок, які потрапили в кадр. Але… я нічого не зробив. Усе закінчилося тим, чим мало закінчитись. Я перестав мріяти.

Мрії покинули мене, поступившись місцем пластмасовим сурогатам.

Я загубив себе.

Я вже не усвідомлював, як щодень більшою мірою життя ставало клейким, нестерпним, непомітно переходило у добре відомий усім нам стан — буденність — стан із найбільшою ентропією, стан повного спокою, клейка флегма, забуття.

Якби це гепнулось на мене якось відразу, зненацька, у той час, коли я ще мріяв, я б, мабуть, від дошкульної розпуки шугонув би вниз головою з висотного будинку або розрахувався б із життям ще якимось вишуканим прийомом. Але в тому й полягає підступність реальності: павутина нестерпного існування обволікає поволі, неспішно. Шлях від безхмарних мрій до одноманітної буденщини пологий, а тому геть непомітний. Ти наче входиш неквапом у холодні води гірського потічка, поволі звикаючи до крижаної води. Доходиш до глибини, де вода сягає горла, але продовжуєш тупцяти далі, аж поки почнеш пускати бульки носом. Але вже пізно — ріка життя збиває і несе тебе туди, куди їй заманеться.

Чесно кажучи, на цьому все могло скінчитись і ви ніколи не прочитали б цієї історії. А втім, одного дня трапилася, на перший погляд, нікчемна подія, яка добряче струснула мій звичний світ, не давши йому остаточно випасти в осад житейського коловороту. Ні, це зовсім не те, про що ви подумали: я не знайшов свого дитячого кашкета і не ридав над ним три години поспіль, молячись за упокій душі усіх надутих помпою котів. Насправді то був знак. І хоч я не вірю у доленосні знаки, однак саме цей епізод спонукав мене, замість скніти і чекати від долі жалюгідних підношень, підірвати свою гепу, схопити вередливу фортуну за горлянку і рішуче витрусити з неї усе, на що, як я вважав, я заслуговував.

Сталося усе одного безбарвного осіннього дня.

Сіра днина зачиналась у Києві як завше: похмурий ранок, напхана сонними понурими людцями підземка, довжелезний ескалатор та брудні допотопні поїзди, що з гучним брязкотом підповзали до платформи. Я стояв посеред станції такий самий, як і решта: заспаний і роздратований через задушливу тисняву в метро та паршиву погоду на вулиці.

До перону підкотив черговий потяг. Я запресувався у зіпрілий вагон. За бортом залишилося кільканадцять кислих ботаніків, непристосованих для ранкового штурму київської підземки.

Їхати мені було одну станцію від Лук’янівської до Золотих Воріт, далі мусив пересідати на іншу гілку, тож я примостився скраєчку, біля самих дверей. Після того, як стулки дверей ледь не прищемили мого носа, мене так капітально притисли до них, що я ледь не випорснув свій сніданок через вуха. Довелось докласти шалених зусиль, аби моє лице не припечатали до засмальцьованих дверцят саме у тому місці, де вони сходяться між собою.

Знічев’я я почав продивлятися оголошення. Ви ж знаєте, у старих вагонах їх чіпляють де заманеться: на стінах, стелі, навіть на дверцятах. Зусібіч мені пропонували реферати, курсові, дипломні, «сєкрєти абальщєнія і ератічєскую йогу», ремонт комп’ютерів та комплектуючі, курси іноземних мов тощо. Погляд неуважно ковзав по маленьких брудних клаптиках паперу, аж зненацька мене ніби струмом дзиґнуло. Перед самісіньким моїм носом висіло:

КОЛИ ТИ ЗАБУВ

СВОЮ МРІЮ?

Спочатку я не повірив власним очам. Сонно кліпнув, перечитав ще раз, та однаково не повірив. «Коли ти забув свою мрію?» Що за фігня? Я тіпнув головою, аби витрусити залишки сну, і роззяпив якнайширше очі. Видіння не зникало. Аби остаточно переконатись у реальності того, що відбувається, я, несамовито орудуючи ліктем, витяг руку з-під навалених на мене тіл і торкнувся того папірця. Мені не примарилось: потертий шмат паперу був намертво наклеєний на дверцята вагону.

Я придивився уважніше, вишукуючи якесь рекламне посилання на веб-сайт, де вчать заробляти мільйони за сорок хвилин, чи адресу агенції, де розказують, як зваблювати пишногрудих красунь самим лише поглядом. Але нічого з того не було. Звичайний білий папірець, на якому двома рядками великим кеглем було написано: «Коли ти забув свою мрію?».

Щось у мені заворушилось. Якісь давно закляклі та заржавілі коліщатка зчепилися і закрутились знову. Нараз я почав розрізняти похмурих людей навколо себе, таких самих безрадісних як свинцеве вранішнє небо, людей покірних та зневірених, з похнюпленими виразами на обличчях, з бездумним поглядом і без найменшого натяку на блиск у очах, людей, котрі щодня разом зі мною спускались у темряву підземки, їхали на роботу, нудились в запиленому офісі, після чого такі ж пониклі вертались додому, аби набити черево дешевою їжею і забутись у мертвецькому сні без сновидінь. А потім збагнув, що я такий самий: сірий і затурканий, з невеселим виразом на обличчі, так само щодня спускаюсь у те чортове метро! Я задихався, хоча причиною того не була духота вагону. Я відчував себе глибоко під землею, відчував, як вдихаю огидне повітря, отруєне буденністю, відчував на собі беручкі щупальця рутини, які обвили мене з ніг до голови і щосили душили.

Це був перший раз, коли я спробував повернутися до своїх юнацьких мрій, проте намарно. Я вискочив з метро на вулицю і довго стояв, задерши голову, дивлячись просто у небо, забризкане плямами важких хмар. Повз мене заклопотані кияни поспішали у своїх справах, а я глядів у небесну твердь і силкувався згадати, про що колись мріяв, хоча нічого не міг воскресити, а те, що насилу пригадував, здавалося настільки безглуздим та несусвітним, що навіть не вартувало часу та сил, аби про нього мріяти. Голова була порожня, порожнім було моє життя, і я, хай як це банально звучить, страшенно через те злився.

Я шукав відповіді у попелястого хмаровиння, але воно висіло наді мною незворушним шатром, сірим і таким же байдужим, як увесь світ довкола. Стояв і дивився вгору доки не заболіла шия. А потім почався сніг…

На роботі цілий день ходив з таким почуттям, ніби зараз видудлив п’ять чашок кави. У горлі пекло, серце калатало, працювати не міг. Вовчим поглядом дивився через вікно свого офісу на сталеве небо, за яким десь далеко-далеко ховалося сонце, дивився на машини, що мчали проспектом Перемоги, намотуючи багнюку на колеса. Я старався зібрати воєдино недобитки юнацьких мрій, які лишились після моєї першої війни зі світом. Війни, яку я програв.

Десь за кулісами свідомості, глибоко в закапелках мозку міцно засіло і гупало у такт ударам серця оте ядуче «коли ти забув свою мрію?»…

— Ти бува не закохався? — поцікавився хтось із співробітників, вивівши мене з задуми. Трудяга сидів навпроти і цілий день з цікавістю спостерігав за тим, як мене викручувало на всі лади.

Я довго думав що відповісти, після чого холодно відказав, навіть не зиркнувши у його бік:

— Ні… Сьогодні я зрозумів, що ледве не втратив здатність любити… Безповоротно.

Збитий з пантелику моєю туманною відповіддю, він більше не зачіпав мене.

Увечері я прийшов додому сповнений безкомпромісної рішучості, якої ніколи не відчував раніше, рішучості почати нову війну проти тупих обмежень та умовностей власного життя. Я дав собі обіцянку зруйнувати той безликий світ, у якому існував, і не заспокоїтись поки від нього не лишиться ні сліду, ні згадки, чого б це мені не вартувало. А потім почати усе з нуля.

І я таки зруйнував його. Дотла.

Але то вже інша історія, можливо, не менш життєствердна і терпка, одначе тут не місце для неї. Єдине, чого я хочу, аби ви зрозуміли: світ воліє нав’язати вам певну роль у цьому житті. Варто вам погодитися на це — і ви приречені.

…Наступного ранку хмари розійшлись, над обрієм засяяло нове сонце.

* * *

Данный текст является ознакомительным фрагментом.