XIII. Тут були майя

XIII. Тут були майя

Після бравурного марш-кидка бісівськими чіапаськими нетрищами я спочатку повернувся в Санто-Домінго де Паленке, де знову, уже втретє, перестрів Стівена де Трейєра. Ми провели разом дві години під дахом крихітної автостанції у тому маленькому мексиканському селищі. Стівен вирушав нічним автобусом до Мериди, а я завертав назад у Сан-Крістобаль, щоб уже на ранок поїхати в каньйон Сумідеро (Ca??n del Sumidero) поблизу Туксли, милуватися розмаїттям чіапаської флори та фауни.

Наплававшись досхочу попід кілометровими обривистими стінами знаменитого каньйону, надивившись на кондорів, а також на зубастих крокодилів, які нерухомими лускатими дровиняками валялися на тісних смужках мулу біля підніжжя урвища, я востаннє навідав гостинний барліг Мігеля, та й то лиш для того, щоб сердечно розпрощатися з Аною Марією Пенагос та її донькою Алехандрою. Відразу після того нічним рейсом ще одного першорядного мексиканського перевізника «ADO GL» я залишив гостинний Сан-Крістобаль і чкурнув до Мериди, столиці найбільшого мексиканського штату.

У Мериді на мене чатувала чергова несподівана зустріч. Уявіть собі, Піт та Марія, славна нідерландська парочка, не змовляючись, забронювали кімнату в тому ж хостелі що і я, «Nomadas Youth Hostel[122]», в самому центрі міста, за два квартали від Зокало. Спросоння я не міг повірити у те, що бачу, коли, після 13-годинної їзди нічним автобусом, прихилившись до стійки реєстрації у хостелі, уздрів поряд себе Пітера, а трохи далі за голландцем — його світловолосу подружку, яка поралась коло наплічників. (Пригадую, я тоді ще подумав, що того літа Мексикою, схоже, вештається зовсім нечисленна, може всього кільканадцять душ зграйка відчайдушних «бекпекерів», як от я, Стів чи Піт із Марією, і які, паляндруючи одними й тими ж шляхами, просто приречені безнастанно перетинатися та наступати один одному на п’яти.)

Пітер і Марія, рум’яні та відпочилі, саме здавали ключі від кімнати й збиралися їхати на автовокзал.

— Хей-хей! Які люди і без охорони! — рявкнув я.

— О-о-о! Термінаторе! Якими вітрами тебе сюди занесло?

Ми душевно обійнялись, а потім хлопець та дівчина довго й прискіпливо зиркали на мене, так наче ми не бачились чотири роки, а не чотири дні.

— Ти якийсь такий… хм… — зрештою почала Марія, обводячи очима мої охлялі руки, змарніле обличчя, запалий живіт і сотні слідів від москітних укусів, — трохи пожмаканий.

— Ага! Тепер я тропікостійкий, панове, — мені аж самому сподобалось вигадане слово. — Я пройшов капітальне бойове хрещення джунглями!

Відтак найяскравішими барвами я розписав їм мою тропічну епопею. Дівчина-реєстратор слухала з роззявленим ротом, ухопившись руками за лаковану стійку та забувши про всіх інших постояльців хостелу, що терпляче переминалися в черзі з ноги на ногу.

— Яхчілан — найкраще з того, що я бачив, жаль, що ви його оминули, — врешті-решт підсумував я. — А ви тут чого і як?

Оттоді голландець й підкинув мені фразу, яка пізніше прописалась в заголовку попереднього розділу.

— Та нічого особливого, — відказав Пітер, сміючись. — З’їздили на екскурсію в Ушмаль, побродили по ресторанах, магазинах, відвідали ярмарок, коротше, поводили себе як повноцінні європейські недотепи-туристи. Ніякого rembo stuff, як оце у тебе.

Я усміхнувся. Затим ми ще трохи погомоніли, тупцяючи коло стійки, а на прощання, міцно стискаючи руку Пітерові, я повчально проказав:

— Бережіть себе. І добре подумайте, якщо раптом якийсь туристичний агент приміриться впарити вам феєричний «екотур» мексиканськими джунглями.

* * *

Мерида — хоч і велике місто, але для туристів зовсім невелика атракція. Розташоване воно на півночі плескатого півострова Юкатан, приблизно посередині між Кампече на узбережжі Мексиканської затоки та Канкуном на березі Карибського моря. Від Мериди далекувато до моря, в самому місті немає нічого надто цікавого (тобто цікаве може й знайдеться, от тільки нема геть нічого, що могло б вирізнити Мериду з-поміж інших мексиканських міст). Попри це столиця найбільшого мексиканського штату протягом року пропускає крізь себе цілі стовписька ненаситних сіромах «бекпекерів». Одна з причин криється у тому, що Мерида виступає у ролі перевалочного пункту для всіх, хто добирається з центру та півдня Мексики до курорту-гіганта Канкуна. Інша — і головна — це та, що з Мериди можна легко дістатися до Майяпану, Ушмаля, Ісамаля, Ецни, Чичен-Іци та багатьох інших археологічних сайтів, які рясною сіткою вкривають весь Юкатан.

Ще у Стокгольмі під час розмітки юкатанської ділянки маршруту, я вибрав для візиту два найбільших та найвпливовіших у минулому центри майя: Ушмаль (Uxmal) та Чичен-Іца (Chichen-Itza).

Ушмаль (з юкатекського діалекту майя — «збудований тричі») захований серед лісів Юкатану за сімдесят вісім кілометрів на південь від Мериди, тому я розсудив, що найпростіше пробратися туди, сівши на хвіст якій-небудь туристичній екскурсії. Того ж дня я роздобув квитка і о першій пополудні виїжджав у напрямі Ушмаля.

Перед тим як залишити Мериду, ми об’їхали кілька інших хостелів, повсюди підбираючи «бекпекерів», а насамкінець підкотили до подвір’я пишної будівлі зі скляними дверима та позолоченим поруччям на гранітному ґанку. Вгорі на фасаді під пломенистою назвою готелю виблискували золотом п’ять великих зірочок.

«Цього ще не вистачало», — пронеслось у голові.

Біля мене сиділа чорнява й блакитноока німкеня, яка, забачивши компанію пристаркуватих товстосумів, що випливали з-за вітрини того фешенебельного пансіону, презирливо прошепотіла:

— I can bet, Americans[123].

Першим чимчикував білявий мужичок з округлим черевцем, у тропічному корковому шоломі на голові, в білосніжних шортах та гольфах аж до колін. За ним тюпав розніжений коротун зі свіжим манікюром на пухких пальцях і з масивним золотим годинником на зап’ястку, а трохи далі усі в золоті дріботіли дві огрядні жіночки, прикриті крислатими капелюхами, певно, більшими за слонячі вуха.

Молода німкеня помилилася, то були канадійці.

З нами, зрозуміло, їхав мексиканець-гід. Обличчям він трохи змахував на індіанців майя, яких я мав нагоду спізнати в лісах Чіапасу. Однак на цьому його схожість з аборигенами закінчувалась. На ньому сиділи ідеально випрасувані білосніжні штани, тулуб прикрашала білосніжна футболка з коротким рукавом від «Armani», а ще він безугаву лопотів масним скрадливо-медоточивим голосом, від якого мене млоїло, геть як на під’їзді до Паленке.

Ось так-от, під акомпанемент улесливої патяканини, ми викотились за місто.

Увесь Юкатан можна дуже влучно означити одним єдиним словом — плаский. Це, мабуть, найрівніша рівнина серед усіх інших рівнин планети. Жодних пагорбів, пригірків, курганів чи будь-чого, що могло б захистити цей широченний шмат землі від океанських вітрів, які, не зустрічаючи перешкоди, турляють над півостровом туди-сюди кавалки череватих хмар та просовують аж до нагір’їв Чіапасу та Гватемали шершаві язики безжалісної тропічної спеки.

На одному з нечисленних приземистих пагорків пащекуватий гід попрохав водія пригальмувати, а тоді підвівся й напиндючено прорік:

— Ось подивіться — це наші юкатанські джунглі!

Я скептично озирнув малоцікавий монотонний ландшафт — абсолютно пласку поверхню, вкриту зачуханими, але цупко переплетеними, наче волосся на голові негра, кущиками, які боязко стелились по землі ген до самого обрію, — а потому видав лише один звук:

— Пхе!

Гід гнівно глипнув у мій бік і вже ладнався пролепетати щось хльостке у відповідь, але, узрівши запалі щоки, незліченні цятки комариних укусів та специфічний застиглий глянець в очах, який, схоже, притаманний лише тим людям, які щойно видерлись з джунглів, знітився і потупив погляд. Він, либонь, враз розкумекав, що впарити оте, на що він тицьнув пальцем, за справжні джунглі сьогодні не вдасться…

Через півтори години їзди прямою, наче стріла дорогою, ми підкотили до воріт археологічної зони. На небі — жодної хмаринки, на землі — застояне, як акваріумна вода, перегріте повітря.

Перед брамою простяглась старанно розмічена та дбайливо вичищена стоянка, де, причавлені спекою, мліли кілька лискучих туристичних автобусів, а трохи далі, праворуч від воріт, тягнулись ряди критого ринку з сувенірами та холодними напоями. Я знов пихато хмикнув. На противагу тому, про що Френк у Бонампаці казав «real stuff, no bullshit», Ушмаль виявився «pretty tourist’s stuff[124]». Попри це древнє місто швидко причарувало мене, не набагато поступившись враженнями Теотіуакану, Паленке чи Яхчілану.

Відразу за входом до археологічного сайту підносилася вгору Піраміда Чарівника або, як її ще називають, Піраміда Карлика — візитна картка древнього Ушмаля. За легендою її звів чародій-карлик за одну ніч, він потім став правителем міста.

Насправді, якщо чітко слідувати за постулатами геометрії, то Піраміда Карлика — зовсім не піраміда, а триступінчатий зрізаний конус, стиснутий спереду та ззаду стрімкими сходами з гарно обтесаного білого каменю. На вершечку її третьої частини вцілів витіюватий храм, прикрашений висіченими з піщаника довгоносими масками Ча’ака, бога дощу, якому поклонялися усі майя від Юкатану до Гондурасу. Далі за храмом розпочинаються розлогі квадратні площі, оточені класичними будівлями майя.

Саме в Ушмалі я зіткнувся з найбільш загадковою, непоясненною, ба навіть містичною штуковиною з усього, що спізнав у Мексиці.

Стежка, яка тягнеться від входу в археологічну зону, впиралася в задню частину Піраміди Чарівника. Я поривався мерщій обійти піраміду з флангу, аби обстежити фасад, проте запопадливий гід остудив мій запал, гидотно-солодкавим голосом попрохавши усіх зібратися біля її тильної сторони. Чесно кажучи, пейзаж «Піраміда Чарівника: вид ззаду» не вражав ефектною перспективою — два бокатих кам’яних схили та біле полотно майже вертикальних уривчастих східців круто п’ялись до вершини, де безслідно зникали під полупленою задньою стіною горішнього храму — Casa del Adivino[125]. І все. А втім, була одна особливість, яка, мовби одурманююча прірва декольте на вечірньому платті статної жінки, невмолимо притягувала погляд.

На висоті тридцяти метрів, там, де закінчувалася нижня, найбільша ступінь піраміди, в полотнищі східців зяяв продовгуватий двометровий отвір, нагадуючи обрисами фігуру людини. Якщо не дуже вдивлятись або телющитися здалеку, здавалося, що то й не шпарина зовсім, а загорнутий у зашкарублу чорну накидку з трикутним капюшоном старець, який піднімається сходами до вершини.

Так ось, провідник спинив нас навпроти тої щілини і попрохав:

— Плесніть у долоні.

Кілька чоловік, які ще не наковтались снодійної спеки, я в тому числі, зігнули руки в ліктях і незлагоджено заплескали. У ту ж мить, замість звука луни від нікудишніх аплодисментів, од стін піраміди виразно долинув крик якоїсь птиці. Як за наказом ми завмерли, а потім добру хвилину стовбичили, по вуха окутані тишею; потому я вийшов уперед і ще раз добряче ляснув долонями. І знову замість виляску зі сходів надлетів протяжний пташиний крик.

— Так кричить кетцаль[126], священний птах усіх племен майя, — гордо повідав екскурсовод.

У голові поскубаними клаптями металися здогадки, але попри усі потуги розум так і не віднайшов вірогідного й раціонального пояснення.

— Як? — тільки й зміг вичавити я.

— Не знаю, — звичною запопадливою манерою обізвався гід. — Можливо, уже в ті часи майя знали, що таке звукові хвилі.

— Але це не пояснює як вони зімітували спів кетцаля! Те, що я знаю властивості звукових хвиль, аж ніяк не означає, що я тямлю, як перетворити відлуння звичайного ляскоту на крик цілком конкретного птаха!

Провідник картинно пересмикнув плечима і розвів руками:

— Майя знали про світ більше, ніж ми думаємо. Хтозна, можливо, вони володіли чимось таким, що й досі лишається невідомим для нас.

«…Володіли чимось таким, що й досі лишається невідомим для нас», — відгомін його слів видряпався східцями на маківку піраміди та розсмоктався в оплавлених гарячих небесах. Я мовчав і міркував, скільки ще навіки втрачених таємниць заковтнули й приховують ці стіни…

Затим приголомшена публіка розбрелась древнім містом. Я самотужки облазив усі закутки: Палац вельмож, Храм Черепах, Жіночий монастир (Candrangulo de las Monjas — так назвали ці будівлі іспанські монахи, які першими побачили Ушмаль, прийнявши їх за чернечі келії), майданчик для гри в м’яч, але щоразу повертався назад до Піраміди Карлика. Раз за разом я сплескував долонями; звук котився до шпарини і щоразу шугав назад розкотистим криком волелюбного кетцаля. Однак варто було зробити три кроки вбік від щілини і плеснути знову, як згори долітало звичайне ляскання.

Незабаром з-за піраміди донеслась негучна балачка, а за мить зринули канадські буржуї. Біля них невідступно дріботів екскурсовод, старанно вищебечуючи якісь факти з історії майя; хлоп, очевидно, розраховував ввечері напхати свої кишені солідними чайовими. Коли вони пройшли повз мене, краєм вуха я розчув уривок їхньої розмови.

— Що сталося з майя? Ну, з тими, хто будував оце все? — індиферентно цікавився білобрисий буржуй в гольфах.

Гід загадково подивився на пристаркуватого канадця, провів пересохлим язиком по зубах і заговорив. От тільки голос його нараз перемінився, зазвучав зовсім інакше, твердо й натягнуто, наче гітарна струна:

— Майя нікуди не зникли. Майя досі тут…

* * *

Чичен-Іца — колосальне доколумбове місто на півночі Юкатанського півострова, фокальний центр усіх рівнинних майя протягом більш як чотирьохсот років, а на сьогодні — найбільш розкручений та впізнаваний бренд Юкатану. Можливо, ви про нього й не чули, однак не кажіть, що ви його не бачили. Ключова будова Чичен-Іци — дев’ятиступенева піраміда на ймення Храм Кукулкана[127], часто згадувана як El Castillo[128], - прикрашає собою кожен другий веб-сайт про Мексику, усі без винятку вивіски й проспекти туристичних агенцій, а також сотні книжок про древні і не дуже цивілізації, навіть якщо там немає і слова про древніх майя. Ця піраміда за результатами Інтернет-голосування увійшла до сімки новітніх чудес світу, тож тепер у доброї половини людства асоціюється з Мексикою.

Загалом Чичені має все, аби бути найбільш культовим, найвеличнішим та найпривабливішим місцем для відвідин. Окрім піраміди El Castillo тут ви знайдете найбільший (166Ч68 метрів) майданчик для гри в м’яч, химерний El Caracol[129] — чи не найперша у світі обсерваторія, Храм тисячі воїнів, перед яким, наче справжні вояки, вишикувались кілька сотень двометрових колон, і ще багато чого.

Так ось, оцей культовий, найбільш розкручений та впізнаваний бренд Юкатану виявився моїм найбільшим розчаруванням.

По-перше, від джунглів, якщо вони й були колись, не лишилося й сліду — все вичищене, вирубане, витоптане.

По-друге, повсюдно, наче стада обкурених слонів, які не знають куди вони снують і навіщо, товклися сотні, тисячі, десятки тисяч туристів. Більшість приперлися з Канкуна, несамовито смітили грішми, згвинчуючи ціни до небес, відсвічували нестямними очима й золотими каблучками, скажено мастили один одного кремом від сонячних опіків і затоплювали атмосферу невгамовним базарним лементом.

По-третє, торговці безликим, нікому не потрібним мотлохом, запруджуючи проходи барикадами розносок, манячили просто під палатами та святилищами, скрізь в межах археологічної зони.

По-четверте, в стінах деяких храмів і на багатьох колонах вульгарно рябіли відреставровані та наново вмуровані камені, обліплені мазками сучасного цементу. «Варвари, — думав я. — Ну навіщо?! Це однаково, що домалювати Джоконді навушники від плеєра або статуї Венери Мілоської у Луврі приліпити гіпсову руку, загнути її до вуха, а в долоню вставити висічений з граніту мобільний телефон».

А ще дратували просторі чорні парасолі, котрими деякі мажори прикривали свою ніжно-рожеву поросячу шкіру від нещадних тропічних променів, затуляючи огляд іншим візитерам.

А ще… Хоча досить. Ви зрозуміли.

Спробував я відзняти той майданчик для ігрищ м’ячем. Клацнув кілька разів камерою і давай відразу роздивлятися фото. На крихітному засмальцьованому екранчику фотоапарата вимальовувалося щось із тисячу туристів, в лівому куті крупним планом випирала брунаста пика торговця незугарними глиняними статуетками, і лиш у верхньому протилежному кутку проступала латка древньої стіни з масивним кам’яним кільцем, куди гравцям треба було забивати гумовий м’яч. Фото більше нагадувало пейзаж турецького ринку в розпал базарного дня… Довелося видаляти все.

Затим я видерся на один з пристінків і зробив ще один знімок, уже з двометрової висоти. Тепер на світлину влізло щонайменше півтори тисячі.

Оточений стотисячним натовпом, я почувався цілком самотнім, і мені зробилось страшенно нудно. Тоді я забився геть на окраїну Чичен-Іци, щоб не бачити тої отари, яка налітала на Храм Кукулкана, наче надокучливі безмозкі мухи, і примостився в тіні невисокого дерева навпроти руїн обсерваторії.

Це була крайова точка археологічної зони, де екскурсоводи тримали завершальне слово і розпускали свої групи на всі чотири боки. Я провів очима щось із п’ять чи шість таких груп, аж один з гідів, молодий ставний хлоп з чималою домішкою індіанської крові в жилах, забрався до мене в затінок перепочити.

Я не звертав на нього уваги і дуже скоро забув про його присутність, однак молодик несподівано нагадав про себе, вивівши мене з заціпеніння:

— Ти чого такий кислий?

Я окинув його млявим поглядом і, ледь розтуливши губи, буркнув:

— Нудно…

— Тобі нудно в Чичен-Іці?!

— Так. Позавчора я був у Яхчілані.

Екскурсовод з розумінням зітхнув і стягнув з обличчя дурнувато-догідливу маску, з якою ще хвилину тому виступав перед своєю групою, — мабуть збагнувши, що вона є зайвою перед людиною, котра знає такі слова як «Яхчілан». А я жував губами соломинку, закинувши ноги на запилений рюкзак.

— Мені теж нудно, — раптом озвався молодик, змахуючи росинки поту з лиця. — Он щойно якийсь тюлень запитував, чи були майя добрими наїзниками[130], - хлоп сердито сплюнув у пилюку. — Теж мені ковбой недоношений! І що ти йому поясниш, коли він до історії має таке ж відношення, як я до папуасів? А таких добра половина, навіть не знають до пуття як це місце називається. Ото їдуть, аби їхати, а потім перед друзями вихвалятися.

Мексиканець закурив сигарету і кілька разів астматично затягнувся. Я мовчав, думав, як можна курити в такому пеклі, і обмацував пересохлими очима циліндричну будівлю обсерваторії, розташовану на велетенському квадратному примості. Завдяки незвичайній круглій формі (усі інші будівлі майя виключно прямокутні), а також особливому розміщенню дверей та вікон, які точно позначають певні астрономічні явища (зокрема, шлях Венери небосхилом), дослідники вірять, що El Caracol слугував за обсерваторію. Однак останні прибудови, зведені у XIV ст., виконано абияк. Превалює думка, що в цей період майя регресували, втрачаючи набуті упродовж віків знання, і просто не знали, що вони будують.

— А трапляється й навпаки — приходять вельми язикаті розумники. Ондечки El Caracol, — екскурсовод ткнув недопалком у бік скособоченої будівлі обсерваторії. — Учора якийсь «професор» доводив мені, що ще у XII столітті всі майя пішли звідси, а обсерваторію добудовували якісь варвари, бо бачте, в неї не по зорях вікна та двері вирівняно.

Хлопець ще раз глибоко затягнувся і з непередаваною насолодою, яка ледь видимими зморшками розтеклась по обличчю, випустив ротом дим. Я пересунувся глибше в тінь, ховаючись від сонця.

— Не рівняли, бо почали човптися між собою, — вже спокійніше закінчив гід. — Не до зірок тоді було, не до астрономії…

Кілька хвилин ми мовчали. Я силкувався розібрати, відчути, вловити, який він, дух Чичен-Іци. Дух Теотіуакану — це міць та велич, у Яхчілані дух справжній, сповнений непідробної дикості, дух Паленке зітканий із таємниць, навіть у Монте Албану є свій дух, хоч він і мертвий. А тут… я не відчував нічого. Дух Чичен-Іци навіть не мертвий, його просто немає…

— Я так і не переконав його, — знову озвався мій сусіда.

— Кого?

— Того «професора». Важко щось доводити про майя тут, в Чичені, - зненацька гід опустився навприсядки біля мене, розчавив недопалок у піску, а тоді стиха запитав: — Ти ж бачив їх? Ну тих, справжніх, там у Яхчілані…

— Так, — коротко відказав я.

— Так, — луною повторив мексиканець.

І тоді він договорив, від чого я вмить стрепенувся, упізнавши слова, які один день назад почув від провідника в руїнах Ушмаля:

— Вони ж нікуди не йшли. Вони й досі тут.

Відтак він знову начепив на лице усміхнену улесливу маску, поправив полиняле на сонці посвідчення екскурсовода, яке недбало теліпалось навколо шиї на ремінці, і рвучко підвівшись, попростував до виходу — ловити нову групу ненависних туристів.

* * *

В мені тліли вуглинки прикрих спогадів та нехороших вражень від Акапулько, тому я не вельми втішався, коли в’їжджав у ще один, другий за рахунком курорт на моєму шляху.

Канкун вітав мене палкою горластою музикою та нещадною спекою, за якої навіть у приміщеннях з кондиціонером температура не падала нижче 26 °C.

Сучасний Канкун — унікальне місто. Його стара частина, яку зараз називають El Centro, на вигляд є типовим мексиканським містечком: невисокі білосніжні будинки, затінені вікна, скверики з тропічними деревами. Історичний El Centro, як і всі інші мексиканські міста, також складається з окремих кварталів, тільки тут вони називаються не cuadras, а supermanzanas, що означає «суперквартали». Ці «супермансанас» утворюються променями бульварів та кільцевими транспортними дорогами, які їх перетинають. Тут багато парків, магазинчиків, іноді можна відносно дешево поїсти, є навіть трохи мексиканців.

Весь інший Канкун, отой, сучасний, як я уже сказав, просто унікальний. Він складається з майже двохсот готелів найвищої зірковості і навіть діамантності (саме в Канкуні я вперше почув про готель з п’ятьма діамантами, а не зірками, навіть страшно подумати, що там за ціни), битком набитий американськими доларами, «Кока-колою» і самими американцями. Армію хмарочосів-готелів доповнюють кількасот ресторанів найвищого ґатунку, де вам подадуть все, чого ви забажаєте. Треба, то навіть пінгвінів з Арктики доставлять. Що, у Арктиці нема пінгвінів? Значить, завезуть спочатку в Арктику, а потім доправлять вам на стіл.

Усі ці готелі-ресторани простяглися вузькою вервечкою на південь від El Centro, тиснучись до моря як голодні поросята до свиноматки. Через це сучасний Канкун, мабуть, разів у тридцять більший в довжину, ніж у ширину. Причому продовжує рости, чи то пак, витягуватись.

Отож, сучасна частина денного Канкуна — це білосніжні карибські пляжі, наче навмисне створені для голлівудських романтичних фільмів, блакитні, аж до різі в очах лагуни, готелі і… і все. Там все із золота, вилискується, страшенно дороге. Щоб дістатися до першого безкоштовного пляжу, треба проїхати кілометрів з двадцять центральним проспектом Тулум, який простягається з півночі на південь аж на тридцять кілометрів. Утім, ви все ще перебуватимете в межах міста.

Вночі Канкун різко змінюється і стає схожим на якийсь космопорт з міріадами іскристих вогнів найрізноманітніших кольорів та відтінків. Переливчасте скло, неон, миготливі ліхтарі та прожектори, галасливі дискотеки, оголені тіла, ріки текіли й пива… Чорт, у мене аж в очах мерехтіло. Гарно, але якось не по-мексиканському.

Щоправда, мої побоювання щодо курортних кошмарів не справдились; до мене, схоже, нікому не було діла. У Канкуні я не вирізнявся з натовпу, як то було в Акапулько. Практично всі тут говорили англійською, долари ходили на рівні з мексиканськими песо, а білих людей хоч відбавляй. Це було саме те, що мені потрібно: тихо-мирно відпочити кілька днів — без крутіїв, без мескалю, без комарні.

Я спинився в дешевому хостелі (аж надто дешевому, як для Канкуна) на відстані одного «супермансаса» від El Centro. Я завжди старався вибирати нічліжку ближче до центру, однак у Канкуні це було помилкою. Тепер мені, щоб добратися до пляжу, треба було витратити замалим не годину. А в центрі Канкуна посеред дня робити нічого. Хіба що помирати від спеки…

Тому я не втримався — наступного дня змотався в Тулум, древній майянський порт, залишки якого спочивають на піщаному узбережжі Карибського моря за сотню кілометрів на південь від Канкуна. І геть за тим не жалкую. Краєвиди в Тулумі виявились саме такими, як ті, про які колись читав у піратських романах Рафаеля Сабатіні та Густава Емара: бірюзові бухти, захищені скелястими мисами від вітрів, білий як сніг пісок, на який наповзають розніжені прозорі хвилі, а також погризені морем портові причали з сірого каменю, що мовчазно чекають на завантажені товарами суденця майя, що мають приплисти з Белізу, але… уже ніколи не припливуть. Я з задоволенням поблукав там, коли-не-коли зганяючи з насидженого місця величезних, завбільшки з доброго собацюру ігуан.

З ігуанами то взагалі окрема історія…

Останній з тих чотирьох днів, що мені довелося пробути на Атлантичному узбережжі, я провів у місцині під назвою Кшел-Ха (Xel-Ha), якраз посередині між Канкуном і Тулумом. З індіанської мови ця назва перекладається як «місце, де змішуються води». Подейкують, що в давнину тут теж існувало поселення майя, від якого до наших часів нічого не лишилось, а нині на його місці стоїть модерновий відпочинковий комплекс, люксусовий resort place[131], збудований навколо гирла прісноводної ріки, і в якому все, як то кажуть, all-inclusive[132]. В Кшел-Ха можна попірнати з маскою і трубкою, подивитися на різнобарвних рибок і навіть поплавати з дельфінами.

Ігуан у тих місцях тьма тьмуща, однак на відміну від диких ящірок Тулума, ігуани в Кшел-Ха геть-чисто не бояться людей. Щобільше: призвичаївшись до подачок у вигляді шматків фруктів, печива чи цукерок, вони як цуценята бігають за вами по пляжу і, жалібно роззяпивши ротики, випрошують поїсти.

А ви уявляєте ігуан?

Пласкі драконячі голови, смолянисті намистинки непроникних очей, роздуті сіро-коричневі лускаті тіла, увінчані зловісним зубастим гребенем, який тягнеться від потилиці аж до кінчика слоїстого хвоста, і чорні-пречорні мускулисті лапи з довгими, часом до десяти сантиметрів загнутими пазурами. Словом, стегозаври в мініатюрі — кошмарні ікласті динозаврики.

Так ось, мексиканські сеньйорити, американські міси, французькі мадемуазелі та німецькі фройляйни були, м’яко кажучи, не в захваті, коли така славна потворка, розтуливши зубасту пащу та задерши шерехатого хвоста, на повній швидкості неслася за ними по пляжу. Дівки тоді істерично верещали, вистрибували на столи, видряпувались на пальми чи просто драпали навмання, однак ігуани не відставали. Вони ж (тобто ігуани) не розуміли, думали, мабуть, що то гра: чим більше побігаєш, тим більше дадуть поїсти, тож вони шмигали по пляжу за кожною спідницею, чи то пак, бікіні.

— О, Боже, він біжить на мене! А-а-а! Що робити?! — лементувала одна.

— Викликай міліцію! — кричала друга, визираючи з-під пальмової крони.

— А може віником його? — радила третя, забарикадувавшись в душовій.

— Накрий його тазиком! Тазиком його! Стій, скотина! А-а-а! Рятуйте!!!

Інші ігуани, зачувши здалеку гармидер і справедливо розсудивши, що там, певно, роздають смачненьке, перлися й собі відхопити ласий шматок. Інший раз можна було спостерігати якусь дівулю, що навколішки стояла на обідньому столі з набожно складеними коло грудей руками і, звівши очі в лазурове небо, зі слізьми на тремтячих від страху віях благала Всевишнього позбавити її від ненаситних демонів пекла. А внизу, круг стола, тісною ватагою з роззявленими ротиками і з не меншим благанням в сумовитих чорних очах товклися «ненаситні демони пекла», вимолюючи кілька нещасних шматків фруктів.

Якось я надумав пройтися до гирла Кшел-Ха, де солоні води збурюються з водами ріки, і виліз на один з тих хистких та слизьких дерев’яних примостів, звідки пірнальники з прозорими дихальними трубками і масками-присосками зісковзували під воду помилуватися рифом та поганятися за тлустими рибинами. Я присів скраєчку і, повернувшись обличчям на схід, опустив ноги в теплу прозору воду. Переді мною простягалась заляпана зеленими лисинами рифів, ледь збрижена гладь Карибського моря. Лазурове дзеркальне плесо переливалось на сонці усіма барвами веселки, відсвічуючи спокоєм та умиротворінням.

Отак я сидів і хлюпав воду на стомлене, але загартоване тритижневим вояжем тіло, думаючи про те, що я таки зробив це: я перетнув усю Мексику із заходу на схід, від Акапулько до Канкуна, від Тихого до Атлантичного океану. Три тижні — і ціла країна за спиною. А ще тюк квітучих споминів та пачка автобусних квитанцій.

Зненацька мою увагу привернув засмаглий кремезний рятувальник, що неквапом походжав понтонним помостом, який відгороджував від океану зону для пірнання. Цей чоловік міг за одну мить порушити загороджувальну сітку, випустивши в океан сотні дбайливо вирощених та виплеканих спеціально для туристів невинних рибин, натомість запустивши акул, отруйних скатів та електричних вугрів. Але я не думав про це, інше прикувало мою увагу. Я спостерігав, як жилавий чолов’яга з високим лобом, плескуватим носом та випнутою вперед щелепою, незворушно склавши руки на грудях, обводив очима гирло ріки, з якого то тут то там вистромлювались і бризкали фонтанами дихальні трубки.

Він не був мексиканцем. Він був майя.

І тоді я остаточно зрозумів: вони й досі тут. Чекають свого часу.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.