XIV. Двадцять євро, п’ятдесят центів і один американський долар

XIV. Двадцять євро, п’ятдесят центів і один американський долар

The best things in life aren’t things[133]…

Четвертого серпня 2008 року Канун з самого ранку пломенів звичною спекою. Сонячний вар розжареним металом вливався на нічим не прикриті вулиці й сочився в будівлі крізь щілини віконних рам та пройми вентиляційних каналів.

Настав час замикати коло і повертатися до Мехіко.

Рівно об 11:25 літак авіакомпанії «Mexicana» зі мною на борту здійнявся в розпаленіле марево над шлейками злітних смуг міжнародного аеропорту Канкуна. Новенький глянсуватий реактивник загнув чималу дугу над океаном, після чого націлив носа в напрямку Мексиканської затоки, продовжуючи неухильно набирати висоту. Я приклався щокою до холодного ілюмінатора, глипав униз і мрійно проводжав очима бірюзові лагуни Карибського моря…

Панове, а ви знаєте, що таке вакуумний унітаз? Ні? Не знаєте? І я не знав. А то, виявляється, така премудра штуковина, в якій використовується принцип ежектора. А ежектор — це спеціальна, вельми хитрюща машинерія, що функціонує як насос, висмоктуючи певне середовище (скажімо, газ чи рідину) за рахунок тяги іншого середовища, яке рухається з великою швидкістю. Для прикладу, якщо ви вставите дві труби різного діаметру одна в одну, тоді в якомусь місці внутрішньої труби проробите отвір, щоб газ чи рідина з неї могли вільно перетікати в порожнину труби зовнішньої, а по зовнішній трубі почнете гнати з великою швидкістю струмінь рідини, пари чи газу, то отримаєте найпростіший ежектор. Усе, що втраплятиме до внутрішньої ринви, за рахунок створеного швидкісним потоком розрідження миттю висмоктуватиметься з неї крізь отой прорубаний отвір.

Вам, мабуть, цікаво навіщо тут затесалася нудотна лекція з гідрогазодинаміки та інженерії? Не гарячкуйте, зараз усе розтовкмачу.

Справа в тому, що той клятий ежектор насправді дуже простий і дешевий апарат, тому інженери скрізь його тулять. У більшості літаків ежекторна система встановлена в туалетах. Воно й не дивно, адже повітря, що обтікає фюзеляж авіалайнера під час польоту, — то просто ідеальна швидкісна струмина. Вона присутня завжди, не вимагає додаткових затрат енергії і надзвичайно потужна. Хоча «потужна» — то дуже хирлява характеристика як для струменя повітря зі швидкістю 950 км/год. З таким потоком можна висмоктати слона через отвір розміром з віконну кватирку. Звісно, у літаках встановлені усілякі редуктори і запобіжники, та все ж…

Отож увага, добродії! Заклинаю вас, ніколи — я підкреслюю, ніколи! — не натискайте кнопку зливу води, сидячи на унітазі в літаку.

Після двадцятичотирьохденного поневіряння Мексикою та поїдання всього, що траплялось під руку, мій шлунок надумав виявити ознаки непокори. Не те щоб він дав повний збій чи почав баламутитися, як Пугачов під Москвою, просто я різко забажав відправитися на побачення з чашею для роздумів і хвацьким залпом скинути увесь той місячний баласт з кишечника. І сталося це саме в літаку — симпатичному біленькому «Airbus A320» під час польоту до Мехіко.

Не буду мучити вас нудними і не вельми естетичними подробицями, скажу хіба, що я успішно добувся до гальюна в хвостовій частині салону, зняв штанці і всівся. Потім зробив усе що треба, і, сидячи на місці та не очікуючи ніякої витівки, спокійнісінько гахнув по кнопці «Toilet flush[134]»…

Наступні кілька хвилин я відчайдушно боровся за своє життя…

Панове, мені ніколи в житті не робили клізми, але я нутром зрозумів, що клізма — то лише безбарвна тінь порівняно з тим, що я тоді відчув у себе під п’ятою точкою…

О, боги, у мене навіть зараз усе внизу зіщулюється при згадці про тодішні відчуття. Мене засмоктало так, що з-над унітазу, певне, стриміли самі ноги та вуха. Я вкрився холодним потом, до неможливого напружив прес і вперся руками в стінки туалету, намагаючись врятувати себе, а піді мною, гучніше за авіаційні двигуни, стугоніла ненаситна ежекторна вирва. Якоїсь миті я був певен, що коли розслаблюсь хоч на півсекунди, то все, що нижче легенів, висмокче до чортів. Нарешті я напнувся, піднатужився, підперся ногами об стіни туалету, підіпхнув себе ззаду руками і з гучним «ч-ш-ш-шпок!» відірвав свою попу від обідка філософської чаші. При цьому за інерцією подався вперед, ледь не виваливши головою хисткі двері.

Блідий і переляканий до смерті повернувся на своє місце, пристебнувся, і більше не смикався з місця до самого приземлення.

* * *

Мексиканська столиця зустріла мене мирною теплінню та одвічним смогом. Після м’якої посадки, петляючи заплутаними гілками метро, я доїхав від аеропорту до хостелу, а потім до пізнього вечора безцільно тинявся околицями столичного Зокало.

…Я люблю аеропорти (міланський Лінате не беремо до уваги). Щось у них є виняткового і знадливого, чого не спізнати в жодних інших будівлях. Люди, які потрапляють всередину, відразу відчувають себе трішечки вищими, наче більш значущими від тих, хто залишається ззовні стін аеропорту, адже за кількадесят хвилин вони з колосальною стрімкістю піднесуться високо в повітря, набагато вище хмар, а за кілька годин — питимуть каву за тисячі кілометрів звідсіля. Ніхто з тих, хто знаходиться за межами кришталевих акваріумів-терміналів, не сміє навіть помріяти про таке.

Я полюбляю приходити завчасно до свого вильоту, сидіти в залі очікування, роздивлятися білосніжні сигари-літаки, розглядати людей, які вовтузяться біля величезних саквояжів, чекають на прибуття своїх кревних чи просто поспішають пересісти на інший рейс.

За чверть по п’ятій я вигулькнув з приміщення станції метро «Terminal Aerea» і відразу потрапив до схожого на величезний напівпрозорий шатер міжнародного терміналу аеропорту ім. Беніто Хуареса.

Саме тут, пригадую, вперше відчув, що моя мексиканська казка наближається до кінця.

Увиваючись за вказівниками з великими жовтими стрілками та багатомовними підписами, я притупав до павільйону, де проходила реєстрація пасажирів на рейси авіакомпанії «Air France». Зала видалась неосяжною, у периметрі певне, не менш як 100Ч100 метрів. У правому крайньому від входу кутку проступали стійки реєстрації «Air France», зліва, навпроти них, височіли столики компаній «KLM», «Copa Airlines» та «NovaAir». Кілька масивних колон підпирали високу стелю по центру павільйону. Ну і зрозуміло, у цілком мексиканському стилі, жодного стільця навкруги, через що посеред зали складалось враження, ніби стоїш в центрі футбольного майданчика. Люди, що товпилися в чергах, зморено спирались на стіни, на невисокі стовпчики, до яких кріпились шлейки загорож, навіть один на одного, не припиняючи бідкатись через відсутність такого незамінного атрибуту цивілізації як стілець. Черг, як завше, було дві: ближче до мене стояли ті, хто летять першим класом (про себе я називаю їх «першокласниками»), а за ними — усі інші пасажири.

Ретельно обдивившись круг себе, я переконався, що ні стільців, ні лав немає і, мабуть, ніколи й не було, тому без зайвих роздумувань всівся на холодну лискучу підлогу, недбало поскидавши мій нечисленний багаж поряд однією з колон.

Акурат за мною до павільйону запхалась чимала компанія світлоголових молодиків та дівуль, які зовнішнім виглядом скидалися на дикуватих бродячих панків, і, схоже, теж летіли до Європи разом з «Air France». Обмацавши очима колони, реєстраційні столики та стрічки багажних конвеєрів, вони хутко пересвідчилися, що цивілізовано тут присісти не вдасться. Однак уже наступної миті галаслива ватага запримітила мене у незворушній позі Будди посеред напівпорожньої зали, відтак веселе товариство прудко наслідувало мій приклад, всівшись на підлогу і накидавши поряд себе цілу кучугуру рюкзаків та сумок. Люди довкола, на вигляд сановиті та респектабельні, стомлено переминались з ноги на ногу, нудились у черзі і з латентними завидками, а дехто навіть з осудом зиркали на нас, але ніхто не ворухнувся і не приєднався до нашої сієсти.

Порозсідавшись кружком, «панки» привітно кивнули мені. Я махнув головою їм у відповідь, й ми перекинулись кількома трафаретними фразами англійською. Судячи з вимови вони були чи то голландцями, чи то бельгійцями, а може швейцарцями.

Затим мою увагу відволікла куца черга «першокласників», від вершечка якої долітали звуки безладного вовтузіння та нестримні гнівні покрики. Біля самісінької стійки, під пильним поглядом чорнявої фігурної мексиканки, працівниці аеропорту, над огрядною купиною поклажі схилилась вкрай роздратована, всипана золотом і неприродною засмагою жіночка, яка ще кілька років тому була, певне, неабиякою вродливицею, а біля неї — огузкуватий голомозий чоловік. Я порахував їхні сумки і чемодани — усього одинадцять штук. Одинадцять! Причому найменша з тих торб була чи не вдвічі більшою від мого наплічника, з яким я протинявся Мексикою майже місяць.

Я думав про ту прірву, яка тепер розділяла мене від когорти тих, котрі стояли за шлейкою обори, усього за три метри від мене, про ту зіркову плеяду розніжених, удавано імпозантних, але без міри пихатих та… гнилих, у середовище яких колись, ще в Києві, мріяв потрапити. Ці люди, щойно привезені в шикарних седанах зі стерильних п’ятизіркових готелів, ніколи не дряпались, замучені москітами, крізь непролазні джунглі, ніколи не напивались до напівпритомності у чудовій компанії на запальній гулянці в самому серці Мексики, ніколи не заводили собі справжніх друзів під час відпочинку… Все, що вони спізнавали, — лише холодні вітрини коштовитих готелів, наповнених несправжнім повітрям з кондиціонерів і улесливими офіціантами з несправжніми посмішками на лицях. Наступного року їх чекали такі ж люксові пансіони та вичищені пляжі в Єгипті, Таїланді чи Арабських Еміратах — увесь світ на один кшталт. Так ось, ці люди були зовсім близько — я міг підвестись і торкнутись будь-кого з них, але разом з тим нас розділяла колосальна відстань. І річ навіть не в грошах…

Я сидів долі й посміхався, бо щойно в магазинчику одного з терміналів прикупив чудову модель літачка, точну копію «Boeing-737» з атрибутикою мексиканської авіакомпанії «AeroMexico». Я був щасливий, бо уявляв, як він стоятиме у мене в кімнаті на столі, і кожен бачитиме його і знатиме, що я привіз його з Мексики. Цього було достатньо: я радів і посміхався. Підсміювалися «панки» (чи то голландці, чи то швейцарці), зморено порозкидавшись на своїх наплічниках поряд зі мною. Усмішка не сходила з їхніх облич. Часом, згадавши якусь вкрай веселу пригоду — з тих, через яку натерпілись у Мексиці, вони гучно реготали і ляскали долонями. Цілком ймовірно, що у кожного з них на той момент у кишені не було й сотні євро. А може, не було навіть сотні євро на всіх, і наступної ночі вони ночуватимуть гуртом у тісній кімнаті найдешевшого європейського хостелу. Але вони посміхались, бо навіть з сотнею євро в кишені смакували життя на повну.

У той же час салонна парочка з одинадцятьма сумками, гарикаючи і бризкаючи слиною, наче тупорилі ротвейлери шалено гризлась між собою. П’ять з одинадцяти лантухів вони вирішили брати з собою як hand luggage[135] (з ними було ще двоє дітей), однак інші шість не вкладалися в ліміт ваги. Тож блаженне зоряне подружжя хвацько повзало навкарачки, гарячково перекладаючи багаж з більших сумок у менші. Чоловік злостиво покрикував на дружину, жінка істерично огризалась до нього, а в повітрі між ними мигтіла нескінченна кількість пар взуття, глянцеві журнали і вишуканий святковий одяг, який миттєво жмакався й абияк пхався у найближчий рюкзак.

Дивлячись на них, я не міг стримати посмішки. Перехопивши мій погляд, тихенько реготнули «панки». За колоритною парочкою спостерігали й «першокласники», стійко тупцяючи у своїй осібній черзі, однак їм було не до сміху: за хвилину чи дві вони мали зайняти місце тих клоунів.

«Вони зовсім інші, - знову й знову думав я. — Їхній світ — наче стерильна безмовна пустеля, і що найгірше, ні в кого з них не вистачить духу зізнатися собі у цьому».

А ще вони ніколи не дізнаються, як це класно, сидіти в самих шортах на прохолодній підлозі зали реєстрацій з одним рюкзаком, меншим від подушки, чекаючи на свій літак, коли всі інші годинами нудяться в черзі…

* * *

І помер він, як і належить справжньому мужику, з гордо піднятою головою, зі спокійним поглядом. Не те що ті сто п’ятдесят шмаркачів, які горлали від страху в салоні за його спиною.

«Чорні» жарти у льотчиків

Об одинадцятій над літовищем Мехіко виникла сильна злива, а небавом знялася гроза. Із зали очікування було добре видно, як у темряві за вікнами одна за одною шибали і коцюрбилися світло-бузкові блискавиці.

За сорок хвилин до вильоту пасажирів почали запускати в салон. Цього разу я летів на велетенському «Boeing-777» — білосніжному красені, найдовшому літаку в світі, найновішому і найбільш технологічному з усіх «Боїнгів», на якому, до того ж, встановлено найпотужніші турбіни за всю історію авіації.

Склом ілюмінатора збігала сила-силенна дощових крапель. Я сидів над широченним, немов швидкісне шосе крилом 777-го, і бачив, як по вигнутій глянсуватій поверхні стікають рясні потоки дощової води. З темряви над летовищем раз-по-раз вистромлювались страхітливі кістляві блискавки, за якими навздогін неслись сухі розкати грому.

Літак довго не рухався. Спливла чверть години, за нею ще одна, але нічого не мінялось: на вулиці бешкетувала злюща гроза, а сталевий гігант нерухомо ціпенів біля залитого вогнями мокрого термінала. Нарешті над головами захурчало радіо і салоном розтікся терпкий голос капітана. Він перепросив за затримку і пояснив, що зараз над Мехіко бушує буревій (а то ми, бляха, самі не бачимо…) і диспетчер польотів не дає дозволу на зліт. Він замовк, після чого ми простояли ще з півгодини у повній невідомості того, що на нас чигає попереду. На вулиці не переставав періщити дощ.

Блискавки усе ще миготіли, освітлюючи погризені клапті страхітливих хмар на далекому горизонті, коли радіо увімкнулося знов, а перший пілот рішуче проказав:

— Панове, говорить ваш капітан. Непогода дещо стишилася. Ми простояли більше години, через що багато пасажирів у Парижі можуть спізнитися на внутрішні рейси… Поки ситуація дозволяє, ми вирішили злітати. Прошу усіх зайняти свої місця, застебнути пояси безпеки і приготуватись до зльоту…

Говорив він спокійно та впевнено, хоча мене він не дуже заспокоів.

За якусь хвилину турбіни гладко застугоніли, 777-ий взявся вирулювати на злітну смугу. Зайнявши позицію для розгону, капітан погасив у салоні світло, дав останній звуковий сигнал, нагадуючи, що ремені мусять бути застебнуті, і вшкварив повний газ. Моє серце тьохкало так, що ледь не розривало легені, було дійсно лячно, та я не міг примусити себе відірвати погляд від пластикового овалу ілюмінатора. Коли струмені дощу за вікном стали горизонтальними, літак відірвався від землі.

Унизу сире і вогке Мехіко мляво блимало міріадами вогнів. З усіх боків із тьми на нього насувались набубнявілі чорні хмарища, в яких подекуди спалахували громовиці. Видовище причаровувало похмурою моторошністю та грізною силою, але, скажу я вам, таку красу я волів би спостерігати через вікно якогось сучасного будиночка з потрійними шибами і добротним громовідводом, а не з ілюмінатора пасажирського авіалайнера, що з останніх сил пнеться в небо.

Затим ми влетіли в грозу.

Вогні двадцятимільйонного мегаполіса зблякли, а потім звелись нанівець, мовби втонули у грузькому болоті. Гостроносий літак оповила непроникна в’язка темрява, нашпигована електричними розрядами і м’язистими моцаками турбулентності. Двічі нас добряче струснуло, двічі я починав подумки прощатися з рідними і прощати усім свої борги. І саме тоді, після другого наскоку шпаркої турбулентності, я зміг повною мірою відчути, що воно таке, оті «найпотужніші турбіни за всю історію авіації». Двигуни заревли з колосальною силою, ще гучніше ніж під час зльоту, моє тіло занурилося в крісло, а літак з неймовірною стрімкістю почав набирати висоту. На невеличкому екрані перед кріслами (такі є на всіх далекомагістральних лайнерах) можна було бачити поточну висоту та швидкість польоту. За три хвилини 777-ий видерся на шість тисяч метрів і розігнався до 650 км/год. Від такого підйому мої мізки ледь не вилетіли через задній прохід, зате гроза лишилась безсило бурувати десь далеко-далеко під літаком…

* * *

У Європі була вже майже п’ята вечора. Ми підлітали до Парижа.

Мене сповивали дивні почуття. Я мовчки стежив, як 777-ий акуратно знижується над аеропортом ім. Шарля де Голля, і роздивлявся літаки, котрі висіли в повітрі навпроти мого ілюмінатору, заходячи на посадку до паралельної смуги. З одного боку з’явилося щемке і мульке розуміння того, що світ раптом наче поменшав, зіщулився, зсохся. Прилетів у Францію — і вже наче вдома. Що б не сталося, тепер я якось зможу доволокти ноги до України чи Швеції. Віднині політ у будь-яку частину світу вже не здаватиметься казна-яким геройством. А шкода…

З іншого боку, в грудях розплився ледь помітний порожнистий смуток, коли я остаточно усвідомив, що моя велика Мрія відгриміла сповна, благополучно втілившись у життя.

Таки-так, Мрія завершилася, ставши реальністю… Мрії більше не було…

Залишились самі спогади.

* * *

Літак трохи нагнав над Атлантикою згаяний у Мехіко час, однак все одно запізнився майже на годину. Для того, щоб пересісти на рейс «Alitalia», який мав доправити мене в міланський аеропорт Мальпенза, у мене лишалось всього-на-всього сорок п’ять хвилин.

Зі швидкістю світла я пронісся крізь редути паспортного контролю. У «зеленому» митному коридорі ледь не розреготався, коли низенький і кучерявий працівник митниці суворо проказав до мене:

— Якщо ви провозите з собою більше ніж десять тисяч євро, ви мусите їх задекларувати!

Я відмахнувся від нього, мовляв, стільки грошей ще в житті не бачив, і почухав далі зиґзаґуватими галереями аеропорту. На той момент у моєму схудлому гаманці мирно покоїлись двісті шведських крон, півтори сотні мексиканських песо різними купюрами, та дві блідо-рожеві банкноти по десять євро кожна. От з таким бюджетом я повертався назад у Європу. Була, правда, ще кредитна картка з достатнім балансом, але…

Прокладаючи дорогу серед обурених пасажирів, я галопом прошмигнув останній контрольний рубіж — перевірку служб безпеки аеропорту — і вскочив до однієї із зал терміналу 2F. Мені треба було дістатися до воріт № 21F, де за п’ятнадцять хвилин завершувалася посадка на рейс до Мілана. Я пригальмував біля входу і почав зліва направо обдивлятися виходи до літаків: 24F, 25F, 26F, і так далі аж до 32F. Двадцять першого не було і близько. Я похолов: «Приїхали… Я втрапив не до тієї зали». Враховуючи будову і масштаби головного французького аеропорту, це означало, що про Мілан цього вечора можна забути.

З ледь жевріючим сподіванням я поскакав назад, до загорож security check-in’у і напустився на одного зі службовців:

— Чорт би вас забрав! — кажу. — Мій літак здіймається через п’ятнадцять хвилин, де той бісовий гейт під номером 21F?!

Працівник аеропорту усміхнувся:

— Ви уже не перший, — і хутко потяг мене за собою.

Ми спустились сходами вниз від терміналу, трохи поплутали вузькими білими коридорами, потім проїхались на довжелезному горизонтальному ескалаторі, після чого чемний функціонер підштовхнув мене вперед і показав рукою перед себе:

— Будь ласка, ось ваш вихід.

Переді мною відкрилась крихітна зала очікування з нечисленними пластмасовими стільцями попід стінами. Павільйон стояв порожнім, лиш біля виходу в протилежному кутку тупцяв ще один працівник аеропорту, який неквапом перераховував корінці від посадочних талонів. На табло акурат над його головою блимав ядучо червоний надпис: «Last call. Go to the gate[136]».

Я чкурнув з місця аж курява знялась. Навіть забув подякувати.

— Ей! Ей! Ще я! Мене візьміть! Я хочу летіти! Я встиг!

— Звідки прилетіли? — чванькувато і без поспіху промимрив реєстратор коло проходу.

— Мехіко! — випалив я.

— Ясно, — працівник жвакав жуйку, непорядно плямкаючи на цілу залу. — Значить ще один лишився. Не треба так волати, ми вас чекали.

За хвилину чи дві після мене до зали увірвався отой «ще один», захеканий і упрілий пасажир з вибалушеними від переляку очима, як виявилось, з того самого рейсу із Мехіко. Він зраділо відсапувався, поки контролер звіряв його посадочний талон та документи, а за якусь мить нас гуртом везли до літака.

Ось тут, пригадую, я нарешті розслабився, зметикувавши, що у моїй авантюрній епопеї настала пора тулити жирну крапку. Я ще мусив заночувати одну ніч в Мілані, а тоді летіти до Стокгольма, однак готельчик я забронював загодя, тим паче, думав собі, це ж Європа, що тут може статися?…

Таки сталося. Причому, чи не найгірше за всю подорож. Прилетівши в міланську Мальпензу, я несподівано виявив, що у мене перестала працювати кредитна картка.

Як так, спитаєте ви? Не знаю, скажу я. Ось так-от просто, після успішного користування протягом цілого місяця у Мексиці, на самому фініші такого довгого шляху, я раптом опинився без засобів до існування. З надією я тицяв пластикову кредитку в усі банкомати, які тільки зміг знайти в аеропорту, але результат усюди вигулькував один і той самий: «Transaction declined by your bank[137]».

Я побілів як крейда, і відчував себе гравцем у дурнуватий квест, якому перед самим завершенням ігрища підсунули свиню у вигляді нездійсненної задачки. От тільки задачку цю, хоч лусни, а треба було вирішувати.

Для початку я заспокоївся, а потім спробував тверезо обмірковувати, як мені далі обертатися. Присівши на ослін перед виходом з аеропорту, я видобув з кишені шортів заношений гаманець і витрусив з нього на лаву усе до останньої крихти. На одну купку згріб візитки, залежані квитанції та інший мотлох, а на іншу — гроші, а також те, що можна було використати як гроші. Окрім уже згаданого вище солідного капіталу з двохсот крон, ста п’ятдесяти песо та двадцяти євро, я винишпорив у портмонетці пом’ятий та затертий однодоларовий папірець, монету номіналом в п’ятдесят євроцентів, дві купюри номіналом по дві гривні кожна та двадцять п’ять українських копійок. Ото й увесь мій золотовалютний резерв.

Перед тим, як рахувати видатки та можливий дефіцит своєї мізерної казни, я ще раз обгасав Мальпензу, передивившись усі валютні обмінні пункти. Результат перевершив мої найясніші сподівання: я раптом второпав, що мій бюджет зовсім не скромний і плюгавий, він просто дохлий, такий дохлий, як пацюк, якого два рази переїхали котком на свіжому асфальті. Крони, песо та гривні можна було сміливо пересунути до купки з візитками та мотлохом.

Отже, двадцять євро, п’ятдесят центів і один американський долар.

З цим я мушу:

доїхати від Мальпензи до Мілану;

переночувати в Мілані;

хоча б раз за добу поїсти у Мілані;

наступного вечора дістатися від Milano Centrale до Orio al Serio, аеропорту в Бергамо.

Добрі новини — це те, що квитки на літак у мене на руках, іншими словами, головне зараз — дотягти до аеропорту в Бергамо, а в Швеції я вже зможу використати крони — якраз стане, щоб доїхати від Нічопіня до Стокгольма. Попри це, я підрахував, що на втілення у життя усіх пунктів вищенаведеного плану потрібно щонайменше 67 євро…

Надворі помалу темніло, Мальпенза вбиралася у вечірні шати з неонових вогнів, а я сидів під одними з розсувних прозорих дверей і замислено чухав потилицю. Помислив, що щось подібне, либонь, відчуває наш сіромаха прем’єр-міністр, який за пару тижнів до Нового року, схлипуючи і чортихаючись, шматує щорічний бюджет України. Щоб доїхати до центральної міланської станції від Мальпензи мені слід було викласти 7,50 євро, далі, аби дістатися від Мілану до аеропорту в Бергамо, — ще 8 євро. Після цього лишалося 5 євро… Цього ніби мало вистачити на найпаскудніше меню в McDonalds чи Burger King. Вихід напрошувався сам собою — відмовитись від заброньованого готелю і знову ночувати в аеропорту, тільки цього разу в Бергамо.

Сказано — зроблено.

Я доїхав до Milano Centrale, де, замість того щоб податись до готелю, відразу взявся шукати McDonalds. У тій харчевні мені якраз стачило грошенят прикупити кілька чізбургерів та маленький стаканчик «Coca Cola». Заправившись, я пересів на автобус до Orio al Serio, а за півгодини вже сходив на круглий асфальтовий майданчик біля головного порталу куцого бергамського летовища.

Я почувався безжурно і радісно, хоча добряче втомився, а на руках не лишилося жодного євро.

* * *

Сподіваюсь, ви читали чи чули про роман Мітча Албома «П’ять людей, яких ти стрінеш на небесах»[138]. Або хоча б знали голлівудську екранізацію. Там йдеться про шанованого і самотнього старого на ймення Едді, який працює технічним наглядачем на дитячих атракціонах в парку і спокійно доживає віку. Одного дня, рятуючи дівчинку, що заледве не потрапила під карусель, Едді гине сам. Після того він потрапляє на небеса, де перед тим як потрапити в рай, зустрічає п’ятьох людей, котрі свого часу значно вплинули на його життя (попри те, що у більшості випадків він того навіть не спостеріг). Кожен розповідає Едді свою історію, щораз глибше розкриваючи значення тих чи інших, раніше залишених без уваги людей і подій у житті старого.

П’ятеро людей, до яких по черзі навідується Едді, уже перебувають в раю. Причому у кожного з них свій власний рай. Для молодого вояки, колишнього напарника Едді, котрий загинув під час другої світової війни на Філіппінах, так нічого до пуття і не спізнавши у житті, рай — це поле бою, заграва пожеж, палаючі румовища, свист осколків у п’яному повітрі, далекий гуркіт канонади та рев винищувачів над головою. З дня на день він повертається у джунглі і веде свою нескінченну війну з неіснуючим ворогом. Для молодої жіночки Рубі рай виявляється у щоденних походах в притрушене снігом кафе, де вона замолоду працювала офіціанткою і де одного дня зустріла чоловіка свого життя. Рай для «ходячого атракціону» Джозефа Корвельчика — це помости цирку, в якому він сам може усім заправляти, і т. д.

Чомусь я згадав цю книгу, сидячи пізно увечері навпроти широченного вікна у аеропорту Orio al Serio, звідки відкривався гарний по обидва боки вид на злітну смугу. Я вовтузився на незугарному, високому і без спинки пластиковому стільці, по-дитячому метеляв ногами, проводжаючи поглядом літаки, які то важко зривались угору, надсадно гуркочучи турбінами, то спускались з розріджених небес, здіймаючи хмари куряви над цятками вогнів посадкового тракту. В животі неприємного буркало і воркотало після заковтнутих резинових гамбургерів і теплої «Coca Cola» без бульбашок. За спиною, у тінях пройдешнього, зумкотіла пишнобарвними спогадами Мексика, а в кишені бадьоро бряжчало аж 85 євроцентів. Але я був щасливий. Щасливий як ніколи до цього.

Нараз подумалось, що мій рай на небесах буде саме таким: пластиковий салон аеропорту з блискучими гостроносими літаками, що кутаються в пастельні вечірні тони на злітній смузі, з монохромним притуманеним небом, на якому де-не-де викльовуються перші краплі олов’яних зір, з незручним стільцем на довгих ніжках і з бурчанням не

свіжого санд віча у животі…

Данный текст является ознакомительным фрагментом.